2 березня
Рано-вранці пішов до хатини. Тільки-но я наблизився, як кілька жінок вибігло відтіля й кинулося в ліс. Купи черепашок лежали в різних місцях коло хатини, немовби свідчачи, що багатство екваторіальної рослинності ще не дає людині достатньо їжі. Доводиться голодувати або збирати по рифах дрібненькі несмачні молюски. Після сніданку я рушив у Лобо глянути на місцевість, де голландці сорок шість років тому гадали заснувати колонію, яка проіснувала недовго й обернулася на кладовище з багатьма сотнями могил.
Під'їхала пірога, і худорлявий довгоносий дід, який вийшов з неї на урумбай, як виявилося, був радья Айдуми, що мусив покинути через напад людей Телок-Камрау свій острів. Він жалібним тоном розповів мені про своє лихо. Щоб точніше уявити собі війни між тубільцями, я почав допитуватися, на жаль, за допомогою перекладача Сангіля, бо радья Айдуми майже не розуміє малайської мови, про число нападників. Виявилося, що людей Камрау було близько ста (мабуть, і ця цифра була перебільшена); забитих людей у Каю-Мері було десять, поранених десять або дванадцять. З цього видно, що війни тут є не що інше, як дрібні сутички, але, незважаючи на це, вони є головною причиною кочування тубільців та злиденності їхніх селищ. Якби вони тільки оселилися в більшім селищі, його незабаром пограбували б і сплюндрували сусіди. Постійне побоювання бути забитим та пограбованим змушує тубільців жити переважно в своїх пірогах, перекочовуючи з місця на місце. Радья Айдуми забажав супроводити мене, і пірога, де була його родина, що складалася з двох жінок та двох дітей, попливла за урумбаєм. Я наказав дати їм рису й саго, чим радья та його жінки були дуже вдоволені.
Майже цілковитий штиль іноді переривався досить сильними поривами вітру. При одному з таких поривів, коли урумбай несподівано дуже перехилився, Ахмат, сидячи на невисокому борті й захопившись їжею, не встиг затриматись і полетів головою у воду. Розуміється, його тут же витягнули геть мокрого при загальному реготі.
Близько першої години пополудні під'їхали до берега саме коло того місця, де був форт du-Bus, заснований 1828 року. Місцевість дуже гарна: великий, глибокий басейн, замкнутий зо всіх боків горами, розлягався біля підгір'я мальовничої, дуже високої гори Ламансієри. Гори тут такі круті, і під час великих дощів з них стікає в море так багато води, що можна черпати прісну воду з його поверхні. Це мені сказав радья Айдуми й ствердило кілька інших тубільців. Берег був укритий високим лісом, і зовсім ніде не було помітно ані найменшої ознаки колонії, що існувала тут сорок п'ять років тому. Проте між тубільцями збереглися спогади про неї. Незважаючи на опівденну спеку, я вийшов коло ліска кокосових пальм, і дід радья Айдуми взявся показати мені рештки "раму бату оран Голланда" (кам'яних будинків людей Голландії). Пройшовши кілька кроків, ми натрапили на чотири могили, що складалися з невеликих будівель, з кілків та "атапа" на взірець маленьких халуп. В одній з них був ще "татумбу" (небіжчик). Стежки не було ніякої. Покликав Йосифа та Ахмата, які за вказівками радьї Айдуми почали прорубувати парангами (великі малайські ножі) дорогу. Ми натрапили незабаром на кам'яний п'єдестал, на якому стояв напівзогнилий товстий стовп. Підійшовши до п'єдесталу, я почув під ногою щось тверде й гладке, яке, зіткнувшись з цвяхами закаблуків, металево дзвякнуло. Мої люди розчистили хмиз та сухе листя, і під цим шаром виявилась овальна масивна чавунна дошка, на якій, коли її повернули на другий бік, видно було зображення нідерландського герба. Зогниле дерево стовпа не могло витримати ваги чавунної дошки, яка, мабуть, уже багато років тому впала й лежала на землі.
Було вогко й дуже душно в лісі, оглядати не було чого більше, і я надумав піти в тубільне селище, яке, за словами радьї, було недалеко; я був, проте, неприємно здивований тим, що нам довелося пройти три чверті години, щоб дістатись до нього. Спочатку треба було йти через струмок, далі вгору на крутий пагорок, де була невелика плантація бананів та солодкої картоплі.
Сонце страшенно пекло, а навколо не було ані найменшого холодка, і я, змучений, спустився до двох хатин, дуже вбогих, але розміщених у затінку й коло самого моря. Ці хатини були пристановищем радьї Айдуми після навали людей Телок-Камрау. Невелике піддашшя перед хатиною правило за спальню для почту радьї Айдуми. Дід знову завів своєї і сказав мені, що бажає оселитись зі своїми пілданцнми там, де лишуся я. На це я не сказав йому "ні", бо й сам був не від того, щоб завжди мати об'єкти для моїх антропологічних спостережень. Розуміється, люди Айдуми, якщо оселяться біля моєї хатини, стануть незабаром моїми слугами й зможуть бути мені провідниками по довколишніх горах і лісах. Я побачив тут двох, так званих вуоу-сірау, жителів гір Камака. Вони були зовсім подібні до бережан, і тільки один з них був світліший від усіх інших, що оточували його, папуасів.
О шостій годині вечора я повернувся на урумбай, і ми рушили в дальшу путь.
3 березня
Із затоки Ленгуру ми виїхали у великий спокійний басейн, потім через протоку в другий, далі в третій. Праворуч лежав суходіл Нової Гвінеї, ліворуч архіпелаг гарних, але безлюдних скелястих острівців. Це одна з найкращих місцевостей Ост-Індського архіпелагу. Вапнякові скелі найрізноманітніших форм, розбиті прибоєм, утворили довгі печери до двох метрів завглибшки. В багатьох місцях підмиті скелі завалюються і, утворюючи серед зеленого лісу білі та жовті плями, різноманітять краєвид пейзажу. Трапляються також обвали й на самісіньких верхогір'ях, і сліди їх помітно у вигляді довгих смуг поламаних та вирваних дерев.
О десятій годині ми вже доїхали до селища Мавари, що складалося з двох хатин. Мені й цей острівець не подобався. Ввечері переправилися на протилежний берег, у місцевість, яку тубільці звуть Айва. Тут, можливо, я лишусь, бо Айва – на суходолі, а це щодо фауни для мене багато важить.
4 березня
Не бажаючи далі витрачати часу, я вибрав місце для хатини на прискалку з гарним краєвидом на море. Зважаючи на те, що вибране місце було вкрите лісом, я наказав розчистити майданчик, де позначив місце майбутньої хатини. Сьогодні ми обмежилися тим, що розчистили майданчик та проклали до нього стежку.