— Так я ж матері об сім скажу…
— Ні, моя Оксаночко, ще не час їй об сім казати. Я думаю ось як: ні словечка їй не кажучи, ми звінчаємося, і прийдемо до матері, і принесемо їй і шовкових платьїв, і платків, і хусток, і золотих очіпків, і усього, що звичайно для панеї, бо й вона стане панею, як буде копитанська теща. А що тебе вже виряджу, так…
— Мені нічого не треба, — кинувшись йому на шию, стала його виціловувати та приговорювати, — тільки б мені у сії чорнії оченьки дивитися та їх ціловати, і сі щочечки, і сі губочки.
Так довго женихавшись і порадившись зовсім, щоб у неділю їм вінчатись і тогді вже матері об'явити, розійшлись собі. Оксана біжить додому і землі під собою не чує… Копитан, котрого вона так любить, озьме її, вона буде панею, мати буде у розкоші, у багатстві жити… "Чи є така щаслива, як я?" — думає Оксана, убігши у хату… і досадно їй, що мати вже лягла спати, як се й частенько бувало, що не діждеться дочки, та й ляже; а тепер Оксані досадно, що нікого їй пестовати та ніжити, бо сама не тямить з радості.
Неділенька недалеко — треба б Оксані збиратись заміж; та чого їй збиратися? Хоч одежа, хоч сорочки, вже їй сього не треба, вже в неї усе папське буде… і рушники ж, і подарки, в них усе не по-нашому… так дума наша сердешна Оксана і ні об чім не дума, коли б тільки швидше неділенька прийшла.
У суботоньку увечері, тільки зійшлись під вербою, копитан і каже Оксані:
— Знаєш що, душко? Завтра уранці ми йдемо у поход…
— А як же се? — аж скрикнула Оксана, злякавшись.
— Але! Не бійся нічого. Моя бумага у полковника. Я завтра відведу салдатів до нього, озьму бумагу та й явлюсь тут ік вечеру. Гляди, дожидай мене, не заходи де далеко. І матері ні півсловечка не кажи… Що за гарну спідницю я їй справив! люстринову, і юпку парчеву… Що вже на усю губу пані буде…
Вже коли Оксана чула, що матері її буде гаразд, тут вже вона ні об чім більш не думала, і хоч що їй скажи, усе зробить і у всім послуха. Тут стала споминати, як мати здивується, як зрадується… "Коли б у нашій церкві вінчатись, щоб і дівчата подивились, як я панею наряджуся!…"
Чого то вже тут копитан не брехав? Чого не вигадував, щоб тільки одурити нашу Оксану! А вона, сердешна, як рибонька на удочку, так сама й кидається, і чіпляється.
Хоч тільки і до завтрього розходились вони, та Оксані щось дуже на серці жалко було… Усе б вона плакала і сама не зна чого… "Та се, мабуть, від того, що я заміж йду, що маю покинути і своє село, і свою хату, і скриню?… Нехай хто хоче забира; я вже панею буду, піду у поход… Яково то ще мені на панстві буде?" Та й сплакнула.
Ранком у неділю проводили салдатів з села, як довг велить. Копитан верхи, кланявся і прощався з стариками, і туди поклонився, де жінки і дівчата стояли і Оксана з ними; поклонився та й покрився конем, аж скільки видно!
Тут чогось підійшов Петро до тії купи, де Оксана стояла та, розговорюючи з подругами, реготалась… Петро подививсь на неї, здвигнув плечима та й пішов собі.
— От так ти, мамо, зроби, як наша Явдоха Горшковозівна! — сказала веселенько Оксана, вернувшись до матері.
— А що там таке вона зробила? — питала мати, кришачи локшину.
— Помандрувала за салдатами.
— Йо?
— Далебі! Та ще середу дня. Усі бачили, а вона уз обозі ховається. Демко її сміявся, так ще й язик йому висолопила.
— Що ж мати?
— Голосить, не що.
— І не вмерла від туги та від сорому людського?
— Аж жалко на неї дивитись, як то плаче. Зосталася на старості як перст! У! Якби я піймала отту бузувірку, я б їй голову відтяла, щоб не кидала матері та не робила стида на усе село.
Так їм сеє чудно було, що увесьденички усе говорили об Явдосі і об її бідній матері. Оксана нікуди з хати не виходить, хоч мати і посила її до подруг. "Не хочу, мамо. Мені і з тобою весело". Тільки сонечко повернуло, вже вона й вигляда копитана, а його нема. Вже й надвечір — нема. Сонечко зайшло — копитана нема. Оксана у сльози… "Що ж? — каже. — Хоч і обманув, та не посміявся… Коли не вмру з журби, то зможу забути його. На собі усе лихо перетерплю, а вже нікому не скажу".
Так сидить на завалині і світом нудить, а вже й смеркло. Як ось копитан хап її за руку… "Пойдьом, Оксано, вінчатись". У Оксани так серце й захолонуло… "Піду ж я до матері!" — каже.
— Не можна, Оксано. Опісля прийдемо.
— А благословитись?
— Вона після нас поблагословить. Ходім, душко, швидше, піп дожида.
Не пішла Оксана, а він її повів…
— Куди ж ви йдете? Адже онде церква, а се вже з села…
— Не можна, душко; я полковий, так треба, щоб нас вінчав полковий піп…
— Так де се?…
— Ген у тім селі, де полк ночує, п'ятнадцять верстов відсіля.
— Так що ж отеє? — вже не йде, а копитан тащить її; і в неї руки й ноги одубіли.
— Отто, що треба швидше поспішати. І піп дожида, і гості на весілля зібралися… Скоріш йди, осьде й бричка моя. Поїдемо.
— А мати?… Ох, вернуся я та скажу…
— Та куди ти будеш вертатись? Вона вже далеко, а осьде й бричка. Швиденько сідай, ми зараз до неї вернемося…
— А не обманюєш ти мене?
Тут копитан і почав божитися й заприсягатися, що усьому правда і що тільки полковий піп їх звінча, так і вернуться до матері і озьмуть її з собою… Та се кажучи, зовсім нечувственну Оксану упхнув у бричку, сів сам, крикнув: "Пашол!", і помчались коні як стріла!…
Оксана навзрид плаче, а копитан її уговоряє і усе їй приставля, як от-от приїдуть, звінчаються і вернуться до матері…
Незабаром і добігли. Копитан увів Оксану в свою кватирю ні живу ні мертву… так і впала на постіль та слізьми обливається!…
Копитан зараз і крикнув: "Горбунов! Біжи скажи батюшці, щоб ішов вінчать скоріше!"
— Слушаю, ваше благородіє! — крикнув салдат і побіг.
— Дайте нам чаю! — гукнув копитан. — Напийсь, душко, чаю; ти зовсім зомліла, впадеш під вінцем.
— Я його зроду не пила і не хочу! Відвезіть мене до матері.
— Треба випити хоч трошки, привикай. Тепер будеш панею, треба усякий день пити. На хоч ложечку, коли любиш мене.
Нічого Оксані робить, узяла ложечку, — солодке, горло промочила, що дуже запеклось у неї… "На ще ложечку!"— ще ложечку прийняла. "Хлисни з чашки, хоч трошки",— хлиснула і удруге, і утретє, і уп'яте… і випила усю чашку.