— Яка краса! — вигукнув Вільфрід.
— Природа має свої гімни, — мовила Серафіта. — Хіба не дивовижна ця музика? Скажіть, Вільфріде. Правда, жодна жінка, що їх ви знали, не могла створити собі такого чарівного затишку? Тут я переймаюсь почуттям, яке рідко коли надихають міські краєвиди і яке збуджує бажання полежати на цих травах, що так швидко виросли. Тут, утупившись очима в небо, відкривши серце красі, загубившись посеред неосяжного краєвиду, я слухала б зітхання квітки, що, тільки-но вибившись з-під землі, прагнула б помчати вдалину, я слухала б крики нетерпеливої гагари, що має лише крила; як ці крики нагадували б мені хотіння людини, що має все, а жадає ще більше. Ось це і є жіноча поезія, Вільфріде! Ви вловлюєте розважливу думку в затягнутому серпанком плесі, в цих гаптованих вуалетках, що ними грається природа, наче кокетлива наречена, в цьому ароматі, яким вона напахчує собі зеленувате волосся перед своїм шлюбом. Ви хотіли б побачити в цих випарах наяду? А я, на вашу думку, мала б слухати чоловічий голос Потоку.
— Хіба тут кохання не нагадує бджілку в чашечці квітки? — мовив Вільфрід, який, уперше побачивши в ній риси земної людини, вирішив, що настала сприятлива мить виявити свою кипучу ніжність.
— Чи завжди? — спитала, сміючись, Серафіта, котру Мінна залишила саму.
Мінна полізла на скелю, де помітила голубі ломикамені.
— Завжди, — відповів Вільфрід. — Вислухайте мене, — провадив він, кинувши на Серафіту пильний погляд, наче на якусь діамантову оправу, — ви не знаєте, хто я такий, що я можу й чого хочу. Не відкидайте мого останнього прохання! Будьте моєю задля того світу, що його ви носите в своєму серці! Станьте моєю, щоб я мав чисте сумління, щоб небесний голос лунав у моїх вухах, надихаючи мене на добро у великій справі, на яку я зважився, справі, до якої мене побудила ненависть до народів, але якою я сповнюся задля їхнього ж блага, якщо ви будете зі мною! Хіба можна вигадати кращу місію для кохання? Хіба можна мріяти про кращу роль для жінки? Я прийшов у ці краї, виношуючи великі плани.
— І ви пожертвуєте ними, — відповіла вона, — заради простої дівчини, яку покохаєте і яка виведе вас на спокійний шлях.
— Дарма, я хочу тільки вас! — повів далі Вільфрід. — Я поділюся з вами своєю таємницею. Я обійшов усю Північ, цю велику кузню, де виковуються нові людські роди, які ширяться по землі, мов людські лавини, покликані освіжити постарілі цивілізації. Я хотів почати свою справу з однієї із цих місцевостей, підкорити тут імперію, що дає силу й розум місцевому племені, сформувати з нього в боях армію, розпочати війну, поширити її, наче пожежу, захопити Європу, закликаючи одних людей до свободи, інших — до пограбувань, обіцяючи славу одним, утіху — іншим; але, вирушивши в дорогу, я, як фатальна істота, непохитна й жорстока, проноситимусь по землі, мов гроза, що вбирає в себе з атмосфери всі часточки, з яких складається блискавка, поглинатиму людей, наче ненажерлива чума. Тож я підкорю Європу, бо нині вона чекає на того нового месію, який повинен спустошити світ, щоб змінити в ньому суспільства. Європа віритиме тільки тому, хто розтопче її ногами. Колись поети й історики виправдають моє життя, возвеличать мене, наділять ідеями, мене, для кого цей величезний жарт, написаний кров’ю;— тільки помста. Проте, люба Серафіто, мої спостереження викликали в мене огиду до Півночі, сила тут іще надто сліпа, тому я сповнився любов’ю до індійців! Мене дедалі більше спокушає поєдинок з егоїстичним боягузливим і корисливим урядом. До того ж куди легше розбудити уяву народів, що живуть біля підніжжя Кавказу, ніж підкорити дух народів холодних країн, де ми зараз з вами перебуваємо. Тож я вирішив перетяти російські степи, дістатися до Азії, з тріумфом пройти до Гангу й там скинути англійське панування. В різні часи семеро людей уже втілювали цей план. Я відновлю Мистецтво, як це зробили сарацини, що їх Магомет кинув на Європу! Я не буду жалюгідним королем, як ті, хто нині править колишніми провінціями Римської імперії, сперечаючись зі своїми підданими з приводу митного права. Ні, ніщо не зупинить ні блискавки моїх очей, ні бурі моїх слів! Мої ноги подолають третину світу, як ноги Чінгісхана; моя рука схопить Азію, як уже колись її схоплювала рука Аурангзеба. Будьте моєю супутницею в житті, посадовіть свою гарну білу постать на трон. Я ніколи не сумнівався в успіху; але будьте в моєму серці, так я почуватимуся певніше!
— Я вже царювала, — мовила Серафіта.
Ці слова були мов удар сокирою, якого завдає спритний лісоруб молодому деревцеві, що одразу ж падає. Тільки чоловіки знають, яку лють збуджує жінка в душі чоловіка, коли той бажає показати цій коханій жінці свою силу або владу, розум або вищість, а вона примхливо нахиляє голову й каже: "Дарма!" — коли вона, поранена, всміхається й мовить: "Я це знаю!" — коли сила для неї — дрібниця.
— Як! — скрикнув Вільфрід у розпачі, — багатства мистецтв, світові багатства, розкіш царського двору…
Серафіта перебила його, ледь чутно промовивши:
— Істоти набагато могутніші за вас запропонували мені більше.
— Бачу, ти не маєш душі, коли тебе не спокусила перспектива розраджувати велику людину, яка ладна пожертвувати всім, аби жити з тобою в хижці на березі озера!
— Але ж мене безмежно кохають.
— Хто? — знову скрикнув Вільфрід і, шаленіючи, швидко підійшов до Серафіти, ніби бажаючи скинути її в пінистий водоспад Сігу.
Серафіта подивилася на Вільфріда, зупинила його рукою і показала на Мінну, що бігла до них, біло-рожева й гарненька, наче квіти, які вона тримала в руці.
— Дитино! — мовила Серафіта, рушивши їй назустріч.
Вільфрід застиг на верхівці скелі, немов статуя, заглибившись у свої думки, йому хотілося поплисти за течією Сігу, неначе те дерево, що пропливало перед його очима, зникаючи вдалині затоки.
— Я назбирала їх для вас, — сказала Мінна, подаючи свій букетик улюбленій істоті. — Одна з них, оця, — показала вона на одну квітку, — схожа на ту, що її ми знайшли на Фальберзі.
Серафітус подивився спершу на квітку, потім на Мінну.
— Чому ти завела мову про це? Невже ти сумніваєшся в мені?