А все одно, я б поставила на тому полі камінь і написала: "Тут було місто Соколів, яке простояло 400 років і було знищене за чотири".
Борислав
Місто, в якому я ніколи б не хотіла жити, хоча й довелося на зорі юності. То був найгірший рік у моєму житті, після якого я зрозуміла, чого мені не потрібно. Зрозуміла, що я особлива і приречена на цю особливість. Власне у Бориславі кінця 70-х я вирішила стати письменницею і нікому-нікому не дозволяти себе більше принижувати. Моя особливість полягала у тому, що я не могла жити як рослина, чи як тварина — на городі чи у стаді. Через те дуже багато людей відчувають до мене ворожість уже на підсвідомому рівні. Через те я так часто думаю про смерть без страху, бо вірю у безсмертя душі, а ці люди — ні. Вони поклоняються ідолу, я обираю свободу і самотність. Тоді в Бориславі я ще не перейшла через Дунай, але він був уже близько.
Зараз пів Борислава в Італії, а друга половина або животіє, або просто паразитує на гроші заробітчан. Я знала дівчинку з Борислава, яку у вісімнадцять років відправили на заробітки до Італії, щоб вона заробила братові на освіту. Вона повернулась з погаслими очима, зламана, і поїхала знову. Я знала жінку з Борислава, яка заробила синам на машину, і один син загинув, іншого зібрали по клаптях, а разом з ними загинула ще чужа дівчина. У Бориславі бозна-скільки років немає гарячої води, в окремі дні нема ніякої води і газу. Всі, хто міг би протистояти апокаліптичній руїні міста, живуть не у ньому. Вони як перекотиполе, що ще гірше.
Я розумію, що таких міст повно в Україні, але Борислав знаю не з чужих слів. Це місто стоїть на крихкій шкаралупі, яка відділяє його від пекельної безодні.
Кілька років тому, захопившись історією промислової архітектури, я зустрілась у Бориславі з двома людьми, які не змінили мого ставлення до цього міста, просто показали мені інший Борислав. То був знак долі, бо я не збиралась відкидати Борислав остаточно, розуміючи, що там є гарні люди, а не лише затуркані й безпорадні істоти, які копирсаються у щоденному гної. І що ці люди повинні бути сильними, щоб тут жити цікаво і яскраво. Просто я не знала їх. Моїми Верґіліями стали пан Зенон, колишній директор фарфорового заводу, де я працювала, і якого вже не існує, та історик Олег Микулич, обидва громадяни Борислава, а не його планктон. Була зима, погана погода, але ми кілька годин мандрували по Бориславу, від решток нафтових криниць до залишків колишніх газолінових заводів і музею нафтовиків. Мої провідники хотіли, щоб я написала "Божественну комедію" Борислава, але у мене не було зачіпки, того двигунця, який організовує і спрямовує творчий процес в одне русло. Не було Видіння, містичного акту, без якого я не починаю писати. Та й у мене були інші плани. Хоча зустріч не пройшла намарне, я отримала дуже потужний позитивний сигнал з Борислава і наприкінці літа вирішила сама походити по тих місцях, де вже була і не була, бо не всюди машина могла заїхати взимку. Того дня я дев’ять годин провела на ногах, бо Борислав насправді величезний, і все одно не побувала на Бані і в Губичах. То була фантастична подорож, яка дала мені величезну втіху, бо тепер я сама вирішувала, куди йти, а заодно відвідала вже знайомі місця. Ця подорож мала кілька обов’язкових цілей.
Фарфоровий завод
Пан Зенон спитав тоді взимку, чи хочу я побачити те, що залишилось від фарфорового заводу. Я відповіла, що ні, бо запитав він просто із ввічливості. Йому страх як не хотілось туди їхати. Ці добрі люди, можливо, думали, що я відчуваю якусь ностальгію по Бориславу. Нічого подібного. Я відчувала відразу і якийсь потойбічний жах. Цей завод, конвеєр, біля якого я стояла цілий рік у дві і три зміни, комуністичні вивихи, хамуваті робітниці, які влаштували мені дідівщину, я не пригадаю жодного світлого моменту. Я знімала з рухомих полиць вже підсохлі тарілки чи горнята і ставила на гумову стрічку, яка везла їх у піч. Весь цикл робіт я пам’ятаю досі, тільки не знаю склад глини, з якої штампувався як посуд з написом "Общепит", так і всілякі чайні сервізи. Від глини розпадалась тканина на робочому халаті, в душі можна було підчепити що завгодно, 8 годин безперервно на ногах, а тоді вночі пустельна вулиця, якою я йшла сама майже кілометр, де були лише пустирі і склади, і не світили ліхтарі. Але не це було найгірше. Батьки ставилися до мене погано, з якоюсь зневагою, що я так низько опустилася і працюю на заводі. Хоч мені було всього дев’ятнадцять років і у мене все було попереду. Я рідко приїжджала в село. Я ненавиділа роботу, я пальцем не кивнула, щоб мене перевели до іншого цеху, де було цікавіше.
Досить було глянути на тих жінок, що вісім годин стояли, штампуючи форми, послухати, про що вони говорять. Річ не у важкій роботі, а в тому, що кожну з цих жінок можна було замінити автоматом. І мене також. Мій приятель писав мені, риторично запитуючи: "Як може маленька дівчинка працювати на великому комуністичному заводі?" Ні, не може і не повинна.
Дорога до заводу була та сама: зарослий пустир з рештками бетону, тільки більше дерев. Брама і прохідна були цілі, а далі переді мною постав якийсь постчорнобильський пейзаж. Я врешті знайшла вхід і побачила цілу занедбану капличку. Її тоді не було, звичайно. А зараз вона вже нікому не була потрібна. Паперова ікона вицвіла, все припало пилом.
Коли ми поверталися з роботи, нас обшукували, чи не несемо крадений посуд. То були часи тотального дефіциту. Майже всі крали й виносили сервізи. Мені теж пропонували, але я відмовилась.
Завод був розібраний. Спершу все металеве, потім цегла. Я полазила трохи по руїнах адміністративного корпусу зі слідами перебування бомжів, і на повислих над прірвою сходах раптом відчула панічний страх, бо мені здалося, що хтось іде. Причулося. Знадвору будівля без даху виглядала так, ніби її пожерла гусінь. Як це буває з листям капусти. Всі інші будівлі майже зникли, тільки попереду був ще цілий склад, де порались робітники. Виявилось, вони теж виколупували блоки і цеглу. Буває, що це роблять алкаші за пляшку на замовлення добропорядних господарів, а буває отак цивілізовано. Чорт, я могла нарватися на мафіозі! В таких місцях, куди навіть в сонячну днину жодна нормальна людина не поткнеться, можна ховати все. Я вже надивилась бойовиків і трилерів, тому тихенько повернула назад. Власне територія нагадувала постіндустріальний парк, і було навіть приємно поміж високих дерев невідомої породи, а в траві сюрчали коники.