Ще коли я працювала в Дрогобицькому краєзнавчому музеї, то в літературному залі висів портрет гарного юнака, схожого на когось з трагічних німецьких романтиків, а у рамці під склом — поетична збірка "Мирти й кипариси". Цей юнак, Олександер Козловський, помер у двадцять один рік від сухот. Вже приречений, він прийшов до Івана Франка і так вразив його своєю моторошною правдивістю, що той вже після смерті Олександера видав єдину його книжку і написав емоційну й щиру передмову. Вже нічого не можна змінити — це мені знайоме.
Потім трапилось так, що музейний художник, ще один загублений талант, який мріяв переїхати до Львова, але Дрогобич його не пустив, і він врешті спився, мав переробити експозицію і потай дав мені книжечку на кілька днів. І я, що могла, передрукувала на машинці, і в мене досі є той зшиток.
А потім у своєму романі "Гірчичне зерно" я ввела Олександера Козловського у фінальну сцену, що називалася "Бал". Начебто раз на сто років у провінційному місті С. (Самбір) на вул. Тихій, 1 відбувається бал. І від того, яким він буде, таким стане наступне століття. Роль Козловського була епізодична, але на балу найменший подув вітерця мав значення. А потім я думала, що коли видам книжку, то відвезу її в те село, де народився Козловський, — Горуцьке (тепер — Гірське).
І ось я беру цю потріпану, останню, що залишилась, книжку і їду в Гірське. Я вже була там на півдорозі, в селі Раделичі, кілька років тому, коли писала "Зачарованих музикантів". Мені потрібно було знайти монастир, що існував у XVI ст. Хтось мені підказав, що перед Радиличами на полі є пагорб і там дійсно був монастир. Це — низина Дністра, заболочена, але пагорб підноситься над нею. Довкола тільки мочарі й стави з рибою. Може, це колись був курган. Тепер там стоїть каплиця. Я приїхала восени і побачила довкола каплиці розорану картоплю, велику і жовту, наче земляні яйця. Я посадила там дерева, збудувала монастир, насадила квітів і влаштувала зустріч діда й онука. В монастир прибився на зиму одержимий Матвій Домницький. Я врятувала його, щоб він зміг весною, коли розтане крига, піти шукати далі свою Княгиню.
І дивлячись в бік Дністра, я думала і про Олександера, який ще за життя переплив Дунай, і саме це так вразило Франка, що він назвав хлопця "живим мерцем".
У Гірському почалась містика. Село виявилось дуже великим, розташованим на пагорбах. Я вийшла на зупинці і пішла, наче знала куди мені йти. Наче я тут вже була в минулому житті. Мене щось вело. Час від часу я стріпувалась, думала про це, і йшла далі, піднімаючись на пагорб між гарних хатин, густо насаджених над яром. Звідти було видно церкву скраю села. Я спершу подумала, що вона перероблена зі старої, бо цвинтар старий, але блискуча церква була новою. Власне, я пройшла повз місце, де було попівство, де народився Козловський, але ще не знала про це. Перейшла доглянутий цвинтар і вийшла через головну браму. Треба було знайти школу. Я пішла в центр села і виявила там прегарну муровану церкву 1820 року, більше схожу на костел, а внизу трохи дивну будівлю, що більше пасувала до міста, де була зараз пошта. У коридорі я зустріла жінку, й вона мені сказала, що колись то була школа, але зараз школа за селом. Вона знала про Олександера Козловського, хоча зізналась, що не читала його віршів. Там ще був стенд, присвячений Майдану. Люди з Гірського були там у кухарській сотні.
Мені знову довелось повернутися назад. Діти йшли зі школи, і всі вітались. Взагалі, дуже приємне село, не багате, але чисте, і люди привітні. У школі я зустрілася з пані Світланою, добре, що застала. І я ще раз була приємно вражена, що поета, який прожив тут усього дев’ять років життя, знають всі, і у школі висить його портрет, цитати з віршів. Власне музей тут був у коридорі: старі світлини, вишивки, малюнки, етнокуточок. Я розповіла пані Світлані історію моїх стосунків з Козловським і віддала книжку "Гірчичне зерно". Щось стисло мені серце, може, жаль, що так пізно. Але все-таки книжка тепер там, де вона повинна бути.
А тоді я пішла шукати місце, де була хата священика Козловського. Я тримала в руці фото тієї хати. Якийсь місцевий крутелик розібрав хату, але люди не дозволили йому там побудуватись.
Я знову пішла повз цвинтар і стріла на дорозі згорблену бабусю, яка пояснила, де саме хата Козловських. Вона навіть першою привіталась, випередивши мене. Я знайшла покинуту криницю, фундамент в бур’янах. Мене весь час не покидало відчуття, що я тут була вже колись. До мене підійшла старша жінка зі стареньким псом, дуже лагідним, і легко вступила зі мною в бесіду. Вона розповіла, який то гарний був будинок, який теплий. Там діти навчались до 4-го класу, а внизу є великі пивниці, де люди ховались під час війни, а сад був дуже великий і тягнувся аж поза церкву. А он там Дністер, — і вона показала верби на обрії і широку болотисту заплаву, де ніхто не будується, бо може підтопити. Я гладила старого пса, слухала жінку, наче була знайома з нею багато років, і мені так було спокійно і затишно, наче не війна зараз, наче не було кривавої зими 2014 року, наче я вдома. Село огортало мене теплом, на небі відбувалась передгрозова містерія. Я поквапилася на зупинку, я майже бігла. Гроза наздоганяла мене. Я згадала слова Козловського, які цитував Франко у передмові: "Мене страшно завела любов: у мене були хвилі, які ви так чудово прибрали "Зів’ялим листям"". Це село пам’ятало Козловського, хоч він нічого для нього не зробив, а Нагуєвичі досі тихо ненавидять Франка, який зробив для них все, що міг, і навіть більше. Може, не варто було йому так тулитись до родини, не ходити босим по рибу, не збирати гриби, а приїжджати паном у фіякрі й дивитися так, щоб усі кланялись?
Зараз я сиджу у своїй львівській квартирі, гортаю старий передрукований зшиток. Я тоді передрукувала лише найтрагічніші вірші Козловського, які більше відповідали моїй тодішній натурі. Тонкі риси видовженого обличчя, іронічно підібгані вуста, юнацький цинізм… 26 липня 1897 року.
Просьба
Не хочу сліз, щоб їх по мні лили,
Не хочу молитов, ні жалю,
Лиш прошу, щоб умерти не дали,