Він щільніше загорнувся в свою кирею, ховаючи від мене обличчя. Згодом я довідався, що це була його звичка, коли сердився. Він дивився на сонний Рим і мовчав.
– Ви обдурювали й петербуржців, і нас, земляків. Ви обдурювали самого себе, Миколо Васильовичу! Ваша Україна це не Україна!..
– Боже мій! – він жалісливо застогнав, але в його голосі почулася лють.– Чого ви дорікаєте мені, пане? Чим я вам завинив? Невже я не знаю досі моєї бідної, моєї безталанної України?..
Цей постійний прикметник "бідна, безталанна" мене гнівив. Гоголь часто ховався за ці нічого не значущі прикметники, коли треба було імени й дії.
– Так, ви не знаєте і не хочете знати, бо інакше, говорячи про Італію, ви мали б на мислі Україну й тільки її, ви розумієте? Тільки її "розвінчане чоло", тільки її вічне тривання, тільки її ще не потахлу гордість!..
Він мовчав, разюче схожий на нашошореного птаха. Троянди запахли сильніше. Темні стіни садів чорніли. Задумано плинули потоки місяця по градинах Колізею. Залитий місяцем амфітеатр ловив голоси, наші тіні. Кладовище віків сторожко слухало нас.
– Суд буде, – сам до себе промовив я, сам не знаючи навіщо, – суд...
– Суд буде?
Він зірвався й схопив мене за руку: хто я був, перший із земляків, який наважився сказати йому такі неприємні речі? З'ява, мара, привід із "Страшної помсти"?
– Страшного суду боюсь, ох, як же боюсь...
І, метнувши крилами мантилі, побіг униз, до Риму, що кам'янів банями соборів, брилами палаців, печерами завулків, трепетом ліній. А ставши внизу, на декілька градин нижче, раптом обернувся. З-під капелюха, у місяці, страшно висявало його бліде обличчя.
– Чи знаєте, що мене хочуть запроторити до Сибіру, забити в колодки? Чи знаєте, що мене називають ВОРОГОМ РОСІЇ?..
А тоді прожогом обернувся й побіг, стукаючи палицею об камені. Луна відбивала його тривожні кроки широм мертво-камінного Колізея.
У 1815 році княгиня Зінаїда Олександрівна Волконська, після остаточного приборкання Наполеона, була владаркою Европи. Пальці, що нині перебирали чотки з палестинського кедра, вписували її візантійське ім'я в бальові карнети Олександра І, Меттерніха й Талейрана. Можливо, від неї залежав концерт віденського конгресу. Згодом її оспівували Міцкевич, Пушкін, В'яземський, у ній кохався цинік Чаадаев. Вона писала поезії й повісті зі слов'янської давнини: "Милада, або Початки Києва", "Ольга". У 1829 році вона перейшла на католицизм; імператор Микола I особисто й слізно благав її змінити рішення, але даремно: вона назавжди оселилась у Римі, де її звали Беатою. Хоч їй було 47 років, її вогненна, її скифська краса не в’янула, Бенвенутті малював її в зловісно-романтичних порфірах, торочених важенним золотом. Хоч вона щодня ходила босоніж спозаранку до св. Петра й виснажувала себе постами та покутами, її прирівнювали до Ніоби, до мармуру, торкненого вечірньою зорею, до криги, огорненої полум’ям. У вугляних кучерях не було ні одного срібного волоса, обличчя її було напрочуд юне, з дикими, татарськими вилицями, з палаючими скіснуватими очима, з пристрасними устами "цариці муз і красоти".
"Свята, о Беата, подвижниця!" – шепотів Гоголь, переступаючи поріг палацу Полі. Лисячим, хижим стало його обличчя. Він втягнув голову в високий комір фрака, чортівськи зсутулився й загунявив особливо, сльозливо.
".. .Польща – дщер Христова! Польща – обраниця Божа! Польща за всіх терпить! За всі племена, за всі народи!.." (...Дим гармат під Гроховом, Остролен-кою й Варшавою розсіявся. Хмуро повертались із одчайдушної атаки шволежери генерала Скшинецького. Били барабани. Російський солдат, мовчазний скиф, бівакував на передмістях Варшави. Вже бовваніли на обріях шибениці. Дибич і Паскевич уже чіпляли собі стрічки Андрія Первозванного "за усмирение польского мятежа"). Мене відрекомендовано двом емігрантам, ченцям-полякам. Але їхню увагу (як і присутнього духівника княгині – абата Жерве) полонив Гоголь, лише Гоголь. Битви для них ще не скінчились, вони ще жили 1831 роком; розсіяний гарматний дим осів на їхніх рудих, волосястих монаших габітах. Отець П. Се-мененко був командиром батареї, отець Єронім Кайсевич відзначився в уланському ескадроні під Дубенкою. Нині вони належали до ордену Змартвихвстанців, заснованого о. Богданом Янським, другом Міцкевича.
"О, маестро!" – розгорнув руки патер Семененко й пригорнув Гоголя до власяниці: вдарили знов барабани, блиснули шаблі, битва тривала. Отці були емісарами еміграції, курсуючи між Парижем і Римом, серед метушні партій і таборів, у жаданні дії, в надіях на будь-чию допомогу. Глянувши на княгиню, я зрозумів, що вони – ці воїни Христової дщері, Польщі – їй смертельно надокучили. Вони вже два тижні чекали на її посильну, але й помітну лепту для еміграційного комітету, але княгинюшка водила їх за ніс і збиралась несподівано чкурнути з Риму, щоб таким чином визволитись від настирливих патріотів.
Сальон неофітки притьмарено завісами, що затуляли небо й вид на тераси, на акведуки цезарів, на пахучі сади Каракаллі; по кутах палахкотіли лямпади, що виділяли млосну кіптяву, чітко виступали із півтеміні розп'яття й статуї святих, а втім, були тут і світські прикраси: революційний Давид у важких рамах, гнівний Делакруа й мініатюри Ізабо; з ніші виглядав бюст Олександра І, на полицях, усуміш із реліквіями, виднілися етруські вази і поганські теракоти.
Я співчував сеньйору Ніколо: його застали кремезні ченці, вони насіли на нього, мов велетенські кажани, він між ними був маленький, нашошорений, він благально глядів за мною, як за порятунком, ченці чатували на його душу. Дебелий о. Семененко виглядав би до речі в кивері й з шаблюкою, що гриміла б по землі; уланський ротмістр Кайсевич обмірковував атаку, він був украдливіший, його мова була медова. Беата підозріливо глянула на мене:
– Микола Васильович уже про вас розповідав; ви ж земляк, а він так болісно кохає свою Україну, – вона чомусь посміхнулась, – та й мою. Хороніть його – в житті він дитина, а так – геній, геній... Він ще блукає, а через те страждає, доки не спасе його світло...
– Яке світло? – сторожко, півшептом спитав я.