Гроші – це єдине, що не дає Миколі Васильовичу часу на нудьгу. Гроші –постійний рефрен усіх його закордонних листів. Банки, власне, єдине, що в цьому суєтному, нудному й сновидному світі найреальніше. Серед найліричнішого схвилювання, серед неймовірної журби й всепожираючої нудьги, серед щирих сліз із причини смерти Пушкіна, чи з замилування римською архітектурою, Микола Васильович не забуде нагадати кому слід про гроші, що мають бути переведені на Валентина, цього, "як кажуть, найчеснішого з усіх тутешніх банкірів".
Що ж, Микола Васильович – плоть від плоті син того південного народу, який він сам окреслював і в своїх лекціях з історії: "В ньому дивно зустрілися дві різнохарактерні стихії: європейська обережність і азіятська безпечність, простодушність і хитрість, сильна активність і найвеличезніше лінивство та ніг а, прагнення до розвитку й удосконалення та – між тим – БАЖАННЯ ЗДАВАТИСЬ ПРЕЗИРЛИВИМ ДО ВСЯКОГО ДОСКОНАЛЕННЯ".
Запам'ятайте це, читачу!
ІЗ ЗАПИСОК ХУДОЖНИКА ПЕТРА ШАПОВАЛЕНКА
Я розгорнув на підвіконні етюдний зшиток. Пахло трояндами. Сади біля палаців Барберіні й Колонни, сади під тересами Монте Пінчіо осипались білим квіттям. У глибоке небо вростав купол св. Петра, аж тремтючи, висяюючи від ранкової голубіні.
Я знав, що за плечима у мене стоїть мій земляк, мій біс, який так мріє про пенсію дячка консульської церкви. Я знав, що він завітає сьогодні до мене: я його непокоїв. Його волосся було гладко причесане, гривка зовсім прикривала одну сторону чола, чуприна блищала, чимсь напомазана, як і вуса: розповідали, що він іноді присвячує їм багато уваги (згадайте "Невський проспект" й опис петербурзьких вусів: "чудові, жодним пером, жодним пензлем незобразимі вуса; вуса, яким присвячена краща половина життя — предмет довгих леліянь удень і вночі, вуса, на які вилились найвитонченіші парфуми й аромати..."). Земляк був одягнений святково: на шиї була барвиста, ним же скроєна косинка ("...я добре знаю кравецтво..."), на тлі малинового фрака й кремових вузьких штанів зі стрипками – я подумав про малину в сметані. Рукавички він перестав носити в Римі, зате поперек камізельки висів литий ланцюжок від годинника.
– Добре, земляче, добре! Ви доходите до таїни освітлення – це означає, що ви дитина свого віку. Людина в наш час зливається з природою, пізнаючи її, — ви це збагнули. Яка прозорість води, як дише вона! Як яро відходить прекрасне небо! Як сміло вживаєте ви тіней! Яка ніжність, яка музика!..
Я бачив, що він хоче потрапити в той ненависний для мене тон гучних, а водночас мертвих слів. У них – для мене, принаймні, – завжди скреготала фальшивість, або ж дячківський дилетантизм.
– Я чув, що ви копіюєте Перуджіно? Ви щасливий, що в таких юних літах можете перебувати в нічному Римі. О, Рим, о, Рим! Нехай вас діймають тут злидні й невигоди – дарма, живіть і працюйте лише тут, у цій колисці найвищої краси й гармонії. Я завжди смучуся за тих наших бідних молодих художників, котрі примушені жити на півночі. У них на картинах сіренький, каламутний колорит, чи не так? Печать півночі, мій друже...
Я обернувся до нього. Сеньйор Ніколо сидів уже в кріслі, опершись обома руками на паличку.
– Чи ви чули про такого Тараса Шевченка, Миколо Васильовичу? Він прищулив свої карі очі й зітхнув.
– Аякже, аякже. Не тільки чув, але знаю його. Я навіть брав деяку участь вулаштуванні його долі, безталанного.
За вікном щебетали дівчата, проїздили ветуріни . Продавці котили свої візки й вигукували. Ще тьмяніше запахло трояндами.
– З Василем Андрійовичем Жуковським я теж приклав деяких зусиль до визволення Шевченка. Оця льотерія з портретом пензля Брюлова, знаєте? Над усе ж цінна була участь імператорської сім'ї. Як всі вони перейнялися нещасним кріпаком! Талановитий юнак, що й казати, непогано малює...
– Він і пише. Ви знаєте?
–Читав, – спохмурів Гоголь, – дещо читав. Показували мені одну його поему. Не пам'ятаю нічого, крім початку: "Реве та стогне Дніпр...", чи щось таке... Що ж, нехай збагачує письменство нашої бідної України. Ось тут поет Беллі пише на трантстеверинському наріччі чудесні вірші. Або провасалець Жасмен...
Я не втерпів, кинув пензель і закрив зшиток.
– Але ж, Миколо Васильовичу, Шевченко – не Беллі і не Жасмен! Це поет, це великий народний поет! Ви не знаєте його "Катерини", або "Перебенді", або "Івана Підкови"? Вони в Україні по руках ходять, їх із рук собі рвуть, люди плачуть щирими сльозами... Це бард України, це наш Осіян, а то й більше!
Микола Васильович слухав мене, потупивши очі й лукаво посміхаючись під вусом. Його обличчя стало ще гостріше, трикутніше.
– Гай, гай, всі наші земляки ось такі. Хіба ж я Шевченкові бажаю злого? У нього поезія образна, щира, соковита. Але чому він не пише владичною мовою великого Пушкіна, нашою мовою? Не час нам на малоросійських бардів, земляче. Нам леліяти ОДНУ мову треба, ОДНУ словесність! Будувати ОДНУ святиню!..
Із завулку на площу Барберіні пройшов похорон. Щебет дівчат стих. Стихло й воркування голубів. Я виглянув у вікно, зі мною й Гоголь. Громадою, за труною й попереду неї, йшли ченці зі свічами, капюшонами прикривши свої обличчя, їхали громохкі карети, йшли жалібниці. Ховали когось знатного. Гоголь здригнувся й відійшов від вікна.
– Щоб тільки знов не від холери почали вмирати. Та всі під Богом ходимо. Ось дивіться – руки в мене горять, а піт не проступає. Боюсь хворости. Й смерті тепер ще не час, ще не час...
– А чому ж нам не леліяти нашої мови? (Я хотів йому таки сьогодні досадити). Чому ж нам не мати наших українських бардів? Чи ж гірші ми від інших? Як, пане Миколо?..
Він заходив по моїй кімнаті, натикаючись на сувої полотен і паперів із вугляними ескізами.
– Я порадив би Шевченкові, – спинився він у задумі й не відповідаючи мені, – замість писання, яке ні йому, ні іншим не придасться, виїхати в Італію. Може, Товариство Мистецтв, може, Жуковський і друзі подбають йому про стипендію. Оглянути ґалерії, музеї – що може бути кращого? Дихнути повітрям Італії, не Німеччини – це тільки відрижка пива, не Франції — це потвора, що його приголомшить своїм невіглаством, а Італії з її гордою красою людини! Ви побачите, якими кольорами заграють його похмурі офорти й акватінти!..