"Коли ми з вами познайомились? – питала вона Гоголя. – Я ніяк не можу згадати". – "МИ ЗНАЙОМІ З ВАМИ ВІЧНО", – відповів Микола Васильович. Але вони познайомилися в 1830 році в Царському Селі, через Пушкіна, коли Гоголь був досить відомий. Відновлено знайомство в 1836 році, в Бадені й у Парижі, а згодом в Італії і в Ніцці, коли знайомство стало дружбою, щоб перетворитися, на тлі спільного розчарування життям і поглиблених релігійно-філософських контемпляцій, в союз душ.
Важко уявити, щоб Гоголь був її земним коханцем, як ті, численні в петербурзьких часах, або як її найдовше земне захоплення – посол у Римі Микола Кисельов. Але, можливо, Олександра Россеті була єдиною, земною любов'ю Гоголя, любов'ю гіркою й важкою, затаєною від усіх, а навіть від себе самого. "ТА Ж ВИ ЗАКОХАНІ В МЕНЕ, Миколо Васильовичу", – сказала йому одного разу Олександра Осипівна. Гоголь спалахнув, дивно поглянув на неї й утік; декілька днів не приходив...
Ця жінка була найближча до жінок-видив Гоголя. Це було його libido, база статевого, що постійно існує в його сокровенній підсвідомості й тільки деколи, кількома рисами, прорветься назовні в описі жінок, зовсім іншому, ніж ті, до яких, звичайно, вдається він, до тих пресолодко-ванільних, на лакейсько-парикмахерський стиль пошлих лубків, як, напр., "ОСЛІПЛЮЮЧОЇ БІЛИЗНИ НАЙПРИНАДНІШЕ ЧОЛО... ФАРФОРОВА ПРОЗОРІСТЬ ТІЛА... ПРИМАШІИВА ЛЕГКА РАХМАННІСТЬ... ГРУДЬ, ЩО ХВИЛЮЄТЬСЯ ПІД ТОНКИМ ДИМОМ ГАЗА"... і т. д.
Як сміялась про себе Олексанра Осипівна, відчуваючи мистецьку фальшивість цих лубків, знаючи, що Гоголь здатний був малювати жінок приблизно, зі слуху й то з третіх джерел, а не з живого досвіду. Його Галі, Пидорки, Оксани – карамельно-ярмаркові маріонетки, український стереотип "з бровами, мов шнурочок". Його петербурзькі красуні! – ефірні створіння, виткані з імли Невського проспекту. Його полячка з "Тараса Бульби" — таке ж саме бліде єство схимника. Навіть його римська Анунціата, ота жагуча брюнетка з очима, що нагадують "блискавку, яка тріпочеться цілим потопом сяйва", в дійсності лише паперово-романтична гіпербола. Всі ці жінки, креслені несмілою, наївно-юнацькою рукою соромливого Гоголя (ХВОРОБЛИВО-СОРОМЛИВОГО, хоч іноді й спорзно-непристойного, – це прокляття нерозпізнаного, це розпач недокінченої візії.
Єдиним, здається, живим образом гоголівської жінки є панночка, сотниківна з "Вія", відьма, котра возила на собі філософа Хому Брута. Це ось така моторошна краса блідо-перламутрової страшности, русальної мертвости. Ні одної кровинки на блідому обличчі; руки, груди й плечі аж світючі від восково-снігової неземности; обличчя, застигле в загадковому посміху, осяяне мертвим сяйвом гробових свіч; уста, згорілі в жаданнях гріху, в пекельній насолоді...
Отож Олександра Россеті – українська Джоконда, чарівна грішниця імперії, була приблизним втіленням тієї підсвідомої жінки-мрії невиявленого Гоголя. Вона була козачка, сотниківна, мертва панночка, київська відьма, степова опириця. Й тому він так глибоко кохав її, дійсно, ховаючись від самого себе, зводячи цю прозоро земну жагу до ілюзій "неземної дружби".
Відьма безпересталі володіла його єством, знала всі його слабощі, його крутійську вдачу, його самообдурювання. На ранніх портретах Донни Соль з усією яскравістю виступала її демонічність. її краса справді – богорівна. Це продовгасте смагляво-бліде обличчя, гладко, за модою, причесане, чорне, як грань, волосся; вузькі, холодні й жорстокі уста, ледве торкнені усміхом грішної Магдалини; римський ніс, великі й глибокі, хитро-розумні очі. В ній дише не тільки південна жагучість, але гасконсько-еспанська гордовитість і величавість; щось від жінок Франції її великого XVII століття, але поготів – з панцерного віку козацького бароко. Такі, як Сашетта, в ті часи – з тією ж самою мішаною кров’ю південних рас – висаджували, як-от жінка сотника Завісного, бастіони Буші разом із собою або кінно, на чолі козацького загону, мчали степом, одганяли татарву від зимівників. Недаремно Олександра Россеті виростала в Громоклії, біля Миколаєва, на колишньому Дикому Полі, в степах України. З козацької ночі, габової, битої зорями, — чорнота її очей, безмежна смілість поведінки, гострота дотепу, висміювання – навіть царя або всевладного шефа жандармів графа Орлова.
Ні Париж, ні Петербург, ні Флоренція не були її вітчизною. Вона відмовлювала-ся свідомо від усіх випадкових вітчизн, від усіх голосів її різнобарвної крови. її вітчизна – твердо говорила Россеті – Україна. Та земля, де вона народилась, яка її злеліяла, якій завдячує всім, що найгарніше в її душі: мистецькість. Коли Пантелеймон Куліш уже після смерти Гоголя зайшов до неї в Петербурзі, вона спитала його: "Ви – чернігівець? Завзятий? Чернігівці всі завзяті, а полтавці не такі. Я – теж українка й завзята..." Галлійськість дала їй скептицизм і ясність розуму, стиль. Україна дала їй ії гелленськість, вічну й невгасиму любов до духової краси й гармонії. Росія була їй чужиною, й недаремно теж закоханий в неї поет ХОМ’ЯКОВ писав:
...Та їй ЧУЖА моя Росія,
Вітчизни дикої краса,
Миліші їй краї не тії
І ІНШІ кращі небеса.
Скажу при ній я: Русь святая!
А серце в неї не тремтить...
Як порівняти її з національно безстатевим Гоголем? Це вона категорично ставить йому питання: "ХТО Ж ВИ, НАРЕШТІ, ЯКА ДУША У ВАС —РОСІЙСЬКА ЧИ УКРАЇНСЬКА?" (тобто: мужчина чи євнух?). Жадає відповіді без викрутів. Вона була ПОЛІТИЧНО малоросіянкою, її до того зобов'язували її суспільне становище й суспільні інтереси. "От вас узнал я плен Варшави", –пише О. Пушкін, коли Смирнова, однією з перших довідавшись про зламання повстання поляків у 1831 році, з сухою діловитістю, але й радістю, звітує про штурм Варшави і настрій у місті, яке "мусить тепер чекати дальших наказів його імператорського і королівського зверхника, його природного монарха" – Миколи І. Її лояльність до імперії холодна, вирахувана, бо імперія дала їй становище й добробут (шість тисяч кріпацьких душ!). Вона, як і ії батько, кавалер де-Россеті, чесно служить імперії, але з єдиним застереженням: "Не звертати ніколи зброї проти єдиноплемінників". Навпаки! З якою гордістю розповідає вона, що в 1814 році, коли зайнято Париж, українські чумаки й селяни з Херсонщини, пройшовши з обозами через цілу Европу, розташувалися на Елісейських полях, наче у себе в балці, і варили собі там кашу в таганах. Ось де справжні переможці Наполеона і Заходу!