ЧОВЕН ЗНАДОБИВСЯ
е години зо три ходу — усе донизу и донизу — і мандрівники ступали у воді вже по кісточки. Ручай своїм веселим дзюрчанням розважав їх і відганяв похмурі думки. Для Тотошка ручай став надто глибоким, і Еллі взяла його на руки. Фред відібрав у неї сумку з провізією.
Тим часом потік ставав усе глибшим: вода досягла вже колін, добиралася до пояса…
— Стій! — сказав Фред, і Еллі зупинилась. — Я просто дурний. Несу чемодан, а чемодан повинен нести нас усіх.
— Ти хочеш зібрати човен? — зраділа Еллі, яка дуже втомилася на довгому шляху, хоча і не зізнавалася в цьому.
— Звичайно! — відповів хлопчик. — Тримай смолоскип.
Збирати в таких умовах човен було надзвичайно важко і навіть небезпечно Варто було Фреду упустити у воду якийсь гвинтик чи гайку, і все пропало б. Але діти помітили виступ на стіні, посадили туди Тотошка, поклали провізію і Еллі стала допомагати братові. Човна склали благополучно.
Фред примостився на кормі на ящику з веслом, Еллі залізла всередину з Тотошком і речами. Її завданням було освітлювати дорогу наскільки це дозволяло димне світло смолоскипа.
Тепер мандрівка стала зручнішою. Не доводилося брести у воді, намацуючи ногою слизьке дно і щохвилини ризикуючи впасти. Човен з дітьми швидко плив, але куди… Фред і Еллі намагалися не думати про це.
Ручай заповняв весь коридор, тепер він більше був схожий на маленьку річку, в яку з бокових проходів вливались притоки-струмки.
Стіни коридора раптово розсунулися, і попереду діти побачили грот. Його розміри важко було визначити у мороці, який не могло розігнати світло смолоскипа, але грот здавався дуже великим.
— Ми не рушимо далі, — мовив Фред. — Треба тут заночувати.
Вони підпливли по краю підземного озера, що наповнило грот, знайшли похилий берег, витягли. човен і після скромної вечері, вдосталь запитої водою, вклалися на нічліг.
Спати було тепло, але Фред прокинувся і довго розмірковував над тим становищем, в яке вони мимоволі потрапили.
Що робити? У них було тільки два виходи. Повернутися до завалу й чекати, доки їх відкопають, або пливти далі підземною річкою. Повернутися це визнати свою поразку, вже незважаючи на те, що сидіти склавши руки взагалі страшно. Йти вперед — це боротьба. Краще боротися!
З такими думками Фред заснув міцним сном.
Розбудив дітей не світанок, якого темна печера не бачила за мільйони літ свого існування, не холод, бо в печері було тепло. Їх розбудив жалібним скавулінням голодний Тотошко.
Фред запалив смолоскип, невдоволено похитав головою: сірників зоставалось не вельми багато. Ще одна небезпека, наче і без неї їх було мало…
Продовольчі порції ще скоротились, і після сніданку діти рушили далі. Цього дія з підрахунками Фреда, вони пройшли не менше, як 50 миль. З підземного озера річка витікала ширша і глибша від попередньої. Вона швидше несла свої бурхливі води.
Десь опівдні блукальців спіткав небезпечний момент, коли здалося, що їм загрожує загибель або безкінечно повільне повернення назад до обвалу, що знову ж означало смерть.
Уже кілька разів склепіння печери над річкою так знижувалося, що Фреду й Еллі доводилося дуже нагинатися. Але такі місця залишалися позаду досить швидко. Та ось склепіння почало опускатися так низько, що між водою і кам'яною стелею залишилася одна вузька щілинка. Потік вирував на бистрині, затиснутий зусібіч камінням.
Бліда Еллі дивилася на брата:
— Що тепер?
А той стримував човна, вхопившись за край скелі, і думки гарячково роїлися в його голові.
"Прориватися, обов'язково прориватися! — вирішив він. — Перешкоди не можуть тривати довго!"
Більше на митах, ніж словами, він запропонував Еллі з Тотошком і речами залізти в носовий ящик човна, що зачинявся дуже щільно. Дівчинка жестом запитала: "А ти?"
Фред показав на ящик, що був на кормі.
Еллі з собакою щезли у своєму сховищі. Але ящик на кормі був замалий для Фреда, і хлопчик про це знав. Він закутав голову курткою, захопив якомога більше повітря, і ліг на дно човна, намагаючись не висовуватися. Смолоскип згас. Пітьма оповила човен, а нездоланна сила течії потягла його через бистрину, б'ючи то об кам'яне дно, то об стелю печери. І тут дала знати про себе прекрасна робота Білла Каннінга: човен витримав!
І коли Фред майже задихнувся і ладен був відкрити рота, він раптом відчув, що човен пливе спокійно а до нього під куртку проникає повітря. І яким цілющим видалося йому це вогке затхле повітря підземелля!
— Ну, тепер хід назад для нас відрізано на завжди, — сказав собі Фред.
І хоча знав, що зворотний шлях не обіцяв їм нічого доброго, серце його наче хтось стиснув холодною і сильною рукою.
Еллі вибралася зі свого сховища, погладжуючи наляканого Тотошка, і запевняла, що вона ні скілечки не боялася. Смолоскип загорівся, і вигляд мокрого з ніг до голови Фреда, і човен, повний води, підказали дівчинці, що справа обернулась зовсім не так, як мовив брат. Еллі тільки похитала головою. Хлопчик у відповідь погрозив кулаком і взявся вичерпувати воду.
Плавання тривало.
ДІАМАНТОВА ПЕЧЕРА
бігло ще три дні подорожі. Підземне царство, куди потрапили Фред і Еллі, здавалося безкінечним. Гроти і коридори, коридори і гроти, річки й підземні озера зміняли одне одного нескінченною низкою, і мандрівники давно збилися з рахунку. Раділи вже з того, що ні разу більше не натрапляли на бистрину, схожу на ту, яку вони подолали. Якби на дітей чатувала ще одна така пастка, і, не дай Боже, довша — вони у ній задихнулися б.
Зустрічалися пороги й невеличкі водоспади, але човен перелітав через них, як пробка, а якщо всередину й наливалася вода, то Еллі вичерпувала її квартою.
Погано було те що запас провізії на очах танув. Скільки разів діти благословляли мудру передбачливість місіс Кет, яка дотримувалась народного прислів'я: "їдеш на день, хліба бери на тиждень". Сірників також залишилося дуже мало. Фред зважився на крайній захід: він розколов вцілілі смолоскипи ще на кілька частин кожен, і тепер у дітей залишилися скалки, що випромінювали слабке хистке світло. Але таким світлом доводилося задовольнятися На ніч вогонь уже не гасили, щоб уранці не витрачати сірник. Еллі і Фред сиділи по черзі, запалюючи нову скалку від тієї, яка догоряла до кінця. На щастя, запас скалок був великий.