— "Чуємо, татусю, и приймаємо іі."
— "Ну, коли так — иди-ж зараз виголись и вистрижись, тогді я тебе поблагословлю. А ти, дочко! бери сина, та йди близше до мене."
Носарев митю кинувся з хати, а Одарка узяла на руки свого сина и підійшла до батька. Недужий старий Бовкун єле-єле підвівся, підняв на голову дочки обідві руки, зложив іх хрестом и сказав:
"Благослови — ж вас Боже моєю рукою и пошли вам вік довгий, щастє и здоровє." Слёза скотилась з ёго очей и впала на голову маленького Семена.
Тим часом вернувся й Петро. Глянувши на ёго, усі здивовались; навіть недужий Бовкун не втерпів и усміхнувшись промовив: "от-тепер и на чоловіка походиш, а то зовсім був цап!.. який моторний став! справді наче козак." — Петро, зголивши бороду и підстригшись по козацьки, справді видавав своіми чорними усами и очима щось похоже на козацьку вроду.
— "Годі-ж тепер сердиться! йди до мене сину!"
Бовкун поблагословив Петра.
Тижнів через два Бовкуну стало легше: трохи по троху він и зовсім одужав. Піднявшись на ноги, він первим ділом поплентався в церкву и помолився Богу, одслужив акафист Миколаєві и молебень Пантелеймону, и поіхав до дітей. Порадовалось старе серце Бовкуна, побачивши що дочка ёго живе в любови и в щасті. У хаті Жука усе було по украінски и нічогісенько по московски. Навтішався Бовкун унуком, а на трейтій день, ідучи до дому, сказав: "Ну, дітки! хоч я й одужав, але не на довго, підтоптався я, час и на вічний спочин. Так от, поки ще ноги носять, хочу я поділить вас. Той ґрунт, де я живу, з роду, з віку козацький; ёго я призначаю синові; а для вас, діти моі, єсть у мене добра левада у Куликах, рядом з церквою. От беріть ту леваду, там и садок єсть, та будуйте собі оселю и нехай ваше гніздо зоветься: Жуківкою... Строіться и я чимсь запоможу вас. Ще вам під Куликами 40 днів поля, 5 упругів лісу в Нестратовщині; та ще вам: плуг волів, пара коней и 20 овець и 40 пнів бжоли... буде з вас!"
Не минуло ще й року, як на Бовкуновій леваді під Куликами збудовалась хороша оселя Жуків. Жук щиро взявся за хліборобство и пасіку, а далі й за чумацтво. И хлібороб и чумак вийшов з ёго добрий и пішов Жук у гору, та в гору.
Як тілько Семен дійшов 19 літ, батько оженив ёго, вибравши молоду, богату и гарну козацьку дочку. Більш дітей у Петра не було. Семен, забогатівши, не кинув чумацтва и ще за житя батька посилав на Дін и в Крим 50 паровиць. У Семена було два сини: Иван и Костюк; обох іх Семен оддав в науку: спершу до дяка, потім у повітову школу. Заворушилась у Семена гадюка панства и закортіло ёго вивести своіх синів у пани. Костюка, як кріпшого здоровєм, він оддав у воєнну службу, де ёго під Варшавою и вбито. Ивана батько записав у канцеляристи до повітового суду.
— "Усего у мене доволі єсть," говорить було Семен Жук; "и землі, и волів, и грошей и всякоі худоби, та дітьми Бог обидив: не дав мені дочки; а гарного-б я собі вихватив зятя, може-б якого вояку — гусарина."
Одначе-ж до молодоі натури Ивана, якимсь чудним дивом, не прищепилась ні чиновнича ні панска вдача: судовик з ёго вийшов нікчемний. Але Семен, задавшись задачею вивести сина у пани, не жалів грошей: сіяв іх де треба, де й не треба, поів и кормив и судей и усю повітову судову челядь, давав хабарі и, стративши не одну тисячу, добився таки того, що ёго козацького сина, ёго Семена зробили "коллежскимъ регистраторомъ".
Зрадів Семен и цілий тиждень у городі поів судовиків. "Тепер я добився свого," говорив на радощах Семен, "тепер мого сина не поженуть на греблю, не поведуть у провод и бить ёго не можна; він чиновник... от-що! може и до майорского чину дослужиться; стовбовий дворянин буде... Еге!"
Незабаром замислив Семен одружить свого "чиновника" и хотів вже засилать сватів до якоісь ґенеральскоі дочки; але не сталося, як ждалося! Ідучи за сватами у Конотоп, Семена понесли коні, викинули з воза и потрощили ребра. Похирів він тижнів зо два, та й Богу душу оддав.
Зоставшись самостайним господарем великоі батьківскоі худоби, Иван Жук мерщій кинув суд и службу; спалив у печи свій "мундір," убрався в свитку и взявся за хозяйство. Вольним чоловіком зажив він у своій Жуківці з своєю старою ненею.
-"Ти-б, синку, женився!" скаже було вона ёму, "нехай би я попестила унуків; а то закрию очи, не знаючи — чи не зведеться наш рід." —Иван подумав и промовив: "Воно й справді треба одружитись.. а то зостанусь один... якось ні яково буде."
— "Кого-ж, мамо, сватать?" спитав він неньку.
— "Отсе таки, кого?" одповіла, дивуючись, мати. "Хиба мала наша околиця! поідь в Ніжен чи в Конотоп, або в Ромни, мало хиба дівчат! яку хоч сватай!"
Не іздив Жук шукати своєі судженоі; бо мабуть и справді "судженоі конем не объідеш". Раз стоячи в церкві на крилосі, він запримітив, як війшла в церкву стара бабуся, убрана по городянски, а з нею молоде дівча літ 17, чорняве, чорноброве, миловидне. Жук так задивився, що забув, що взявся читать апостола, та вже дячок, пхнувши ёго з легка під бік, сказав: "прокимен: глас пятий: "Ти господи сохраниши ни и соблюдиши ни." Після церкви Жук розпитався, що та стара пані була Тетяна Осиповна Манжолиха, а з нею дочка іі Олена Василівна. Жила Манжолиха на своім хуторі, вдовуючи вже 15-те літо. Олена була у неі остання дочка: перших трох вона вже повидавала за між: одну в Прилуку, другу в Ромни, а трейтю аж у Глухів. Хутор Манжолихи був на другім боці Куликів: Жуку трафлялось чуть про Манжолиху, але ні разу не доводилось бачить іі, або іі дочку; та й трудно було де небудь крім церкви побачить Манжолиху, бо вона була невсипуща хозяйка, не любила розъізджать нікуди по гостям, навіть и до церкви вона іздила "ради в годи". Жук, недовго думавши, сів в бричку и покотив до Манжолихи. Не минуло й пів року, як Жук одружився з Оленою Василівною. Бог наділив іх сином Семеном и дочкою Ориною. Мати Жукова, діждавши унука, не випускала ёго з рук. Померла вона того року, як Семена одвезли учиться в Ніжен.
И жив Иван Жук наче в раю: з жінкою любились вони щиро, дітьми втішались, худоба іх множилась. У пани Жук не ліз, од судовиків и урядників цурався, наче чорт ладану. Семя и хозяйство — були увесь світ ёго. Жук збудовав новий и простірний будинок; у господі у ёго було усе чисто, просто, без панских вигадок, ні в чім не видно було розкоші, але ві всім примітно було, що сей чоловік ні в чім не терпить недостатків.