———
Дождався Джур одповіди з Жуківки. Семен писав до ёго, що через недуг Соні так довго не одповідав; звіщав, що він жениться, и звав до себе дружковати; а в кінци листа додав, що Рися и стара запевнені, що Джур приіде в Жуківку на весілє и тогді вони дадуть одповідь и на питане про ёго шлюб з Рисею.
Джур трохи скривився, прочитавши лист, и подумав: "так он — як Семен!.. швидко! не сподівався я, щоб так швидко він здружився... Та й не пише, з ким? каже: я ёго невісту знаю... Хто ж би се така?.. Ні! не догадаюсь... Одначе ж як тут мені буть? не поіхать — не гарно; поіхать — не можна... не можна! раз, що треба довести до кінця гоінє хлопця, в-друге — Лаврова розсердиться, в трейтє знов незабавом почнуться лекциі, треба слухать... Сам не знаю, що й робить!.. чи сяк, чи так — негарно; чи пень об сову, чи сову об пень: сові все однаково буде..."
Довго Джур думав; думки ходили ходором; одна другу виганяла з голови и кожна, не звивши собі гнізда, швидче втікала. "От морока!" заговорив Джур; "ні, не поіду! не можна... Так и напишу Жукові, що нездужаю, або ні коли"... и знов начне Джур ходить по хаті, гладить свою бороду и думать; прийде й така думка, щоб порадиться з Лавровою; та якже радиться? треба сказать тогді правду, признаться, що у Жуківці ёго невіста... Не можна сего... збрехать: сказать, що дома хтось занедужав небезпечно, батько або мати? — скаже: покажи лист, стане допитуваться!.. Не поіду тай годі!" Застрявши на сій думці, Джур — день-за-день все збирався писать Жукові одповідь и день-за-день все одкладував.
Люде кажуть, що одклад не йде на лад. Воно й правда! Не пішов и Джурові на лад ёго одклад одповіди.
Джур жив в однім домі з Лавровою: у неі було чотири кімнати в низу, а у ёго дві невеличких на мезанині: вікна з ёго кімнат виходили на Рен и з іх одкривався чудовний краёзір, особливо в час заходу сонця. Лаврова часто приходила в кімнати Джура, щоб любоваться на Рен, як сонце, лягаючи спать, обіллє ёго крівяним колёром!.. Раз Джура не було дома, як зайшла до ёго Лаврова: сидячи біля ёго столика, котрий стояв у самісенького вікна, вона якось инстинктивно взяла зі столу зложену в четверо и списану бумажку и стала вертіть іі в руках, не зводячи очей з червоноі води Рена и з багряного краю неба.
Сонце сховалось, Лаврова спустила очи на стіл; наче що торкнуло іі розгорнуть бумажку: погляд іі упав на дату и перші слова: "Друже Антоне!" То був Жуків лист до Джура... Жіноча цікавість не видержала — Лаврова стала читать чужий лист. Чим дальш вона читала, тим більш на лиці іі перебігало якесь дерганє, брови спускались у низ: от вона дочитала, лист випав з рук, руки затряслись... ще кілька хвилин — Лаврова встала, сціпила зуби, губи чогось перекосились, вона бережно зложила лист, положила ёго на своє місце и пішла до дому, не дивлячись вже більш ні на Рен ні на небо.
Дома Лаврова прийшла швидче в свою спочивальню и веліла служанці, щоб іі ні за чим и ні для кого не тревожили, бо у неі голова болить и хоче вона заспокоіться.
Другого дня як тілько прийшов до Лавровоі Джур, вона зараз пішла з ним гулять на берег. Сівши в холодку під деревом, Лаврова задивилась на Рен и задумалась.
— "Чого ви такі смутні?" спитав іі Джур, "мабуть у вас ще й доси не перестала боліть голова?"
— "Вона в мене й не боліла, боліло и болить серце..."
— "Се ж від чого?" спитав усміхаючись Джур.
— "Од людскоі брехні."
— "Єсть від чого!.. хиба ви й доси не привикли... Пора зрозуміть, що наш час єсть час панованя брехні: брехня так въілась в людей, що люде брешуть раз-у-раз, щиро вірячи, що говорять правду."
— "А про себе як ви думаєте? чи й ви належите до таких людей, чи ні?" И Лаврова так подивилась на Джура, що він не видержав того погляду; спустив у низ очи, взяв з землі камінчик, кинув ёго в воду и проговорив:
— "Я не судья сам собі, нехай люде мене судять!"
— "Одначе ж?... а ну-те, признайтесь, чи не доводилось вам брехать "вірячи", що ви говорите неправду?"
Лице Джурове трохи витяглось. "Чого вона від мене хоче? на що се вона бє?" подумав Джур и одповів:
— "Здається: ні."
— "Що здається так, те може здаватись и инак... Я хочу... чуєте: хо-о-чу, щоб ви по чистій совісти признались..! щоб сказали правду... Не відмагайтесь, не виставляйте свого "здається", а скажіть просто."
— "Та на що се вам?" спитав дивуючись Джур и глянув з підлобя на Лаврову. Вираз Лавровоі показував, що вона не шуткує, що іі "хо-о-чу" нічим не перетнеш...
— "Треба! дуже треба..."
— "Може й так обійдетесь... се у вас просто верідованє," шутковав Джур.
— "Помиляєтесь... я не вередую и не шуткую, а хочу знать, що ви за чоловік?" одповіла Лаврова строгим голосом.
— "Та що се сталося з вами? хиба ви в-перше мене бачите? чи ніби ви не знаєте, що я за чоловік?"
— "То-то й ба, що не знаю! скажіть мені, на що ви мене дурили? га!"
— "Коли се?.. як?.. в чім? Бог з вами, Уляно Петровна!.. щоб я — я... дурив вас..." торохтів Джур.
— "Ви, именно ви! ви дурили мене!" перебила ёго Лаврова. "Коли у вас нема сміливости згадать, признаться, так я сама вам поможу: ви божились, клялись, що одну мене любите, що серце ваше вольне... Се правда? говоріть!.."
— "Се свята правда..."
Лаврова не всиділа на місци... "Ви й тепер ще брешете!.. а який лист вам прислали з Жуківки? про яку невісту до Вас пишуть?"
Джур и руки опустив... ёму ясно тепер стало, про що веде річ Лаврова. "Треба вивернуться," пробігло у ёго в голові. — "Коли вже так, коли на те пішло, що ви взнали чужу тайну, так я вам все скажу... тілько для того скажу, щоб вас заспокоіть, а не для того, щоб обороняться самому... Був час у моі дитинні літа, ще студентом — я закохався в одну дівчину и вона в мене, думав одружиться з нею... Але то давна річ... ще до виізду за кордон те коханє минуло; серце моє стало вольним, и коли я завіряв вас, що тілько вас одну кохаю — то завіряв и завіряю в правді."
— "На що ж вас вважають як нареченого? чому ви не написали, що ви не жених більш для неі?" допитувалась Лаврова.
— "Я, виіхавши з Жуківки, нічого не писав; на всі листи до мене не одповідав."
— "Брехня!.. як вона знає, де ви? як вона знає вашу адресу?" перебила Лаврова.