Семен почервонів, у висках у ёго застукали жили... Одначе він посилкувався усміхнуться и одповів:
"Оскерко!.. що ти!.. чим би він образив мене?"
— "За що ж ти ёго ненавидиш?"
"За те, що він тебе кохає..." одповів Жук и обвів своіми руками кругом Соніноі шиі.
Соню кинуло в жар... вона почувствовала, що руки Семена горячі наче огонь: нагнулась до ёго чола, приложила губи — од чола несло жаром... Обоє мовчали...
— "Пора спать!" проговорила швидким нерівним голосом Соня, поціловала ще раз Семена и не пішла, а побігла в свою кімнату.
Рися вже спала. Соня не роздягалась, а впала на коліна перед образом Пречистоі и горяче молилась! губи іі не розкривались, видно було, що вона молилась без слов... Матове лице іі, освічене матово-блідим світом лампадки, здавалось на той час чимсь не земним; дивлячись з боку, можно було сказать, що то сама правда, сама чистота и невинність моляться перед образом Пречистоі!... О, гарна, дуже гарна була в ту хвилину Соня! здавалось, що округ неі стоіть якийсь ореол божественности, котрий боронить, щоб ніхто смертний не підійшов до Соні, не перебив іі високоі чистоі и святоі молитви... бо й справді в той час уся Соня ввійшла в молитву, в огляданє Бога... вона уся тогді була молитва!...
Довго так стояла Соня, потім тихенько підвелась, глянула округ себе, ще раз звела очи на образ и в пів голоса промовила: "Господи! одверни ёго від мене, а мене від ёго!"
X.
З того часу Соня стала держать себе по троху геть од Семена, силкуючись так, щоб він того не запримітив. Як тілько вони зоставались сам-на-сам, Соня завжді виходила з свого звичайно спокійного стану; то холод то жар перебігали по іі жилам; вона якось мучилась; бесіда не йшла и залучивши першу хвилину, Соня спішно виходила з тієі кімнати, де сидів Жук, и не верталась вже туди, покіль не приходила мати, сестра або ґувернантка.
Семен одначе спостеріг Соніні заміри и хоч не силковався не зоставаться сам-на-сам з Сонею, одначе, коли вона виходила, ніколи не застановляв, не заперечував іі йти... А тим часом Жучиха запримітила, що з сином іі день-за-день щось не добре діється, що він все більш и більш нудиться и ніщо ёго не розважає. Приіде Віренко — и з ним Семен не той, що був колись; бесіду веде він не так вже жваво, а якось вяло, з неохотою... Стане Жучиха радить синови, щоб він поіхав куди небудь, розважився: Семен махне рукою и скаже: "не хочу! чого я поіду?!.. мені дома добре, не скучно... З чого ви, матусю, берете, що я скучаю, нуджусь?.. мені весело..."
— "Не гніви, синку, Бога, не обманюй матери!.. я й бачу и серце моє чує, що щось у тебе не гаразд — та не розберу, що й від чого... Сказать би: закохався ти, — так, здається, ні в кого... А може — хто тебе знає! — хиба мало людей... так щож, коли кохаєш, нічого таіться... Бог помоч... одружись..."
А Жук на таку річ ціловав материні руки, та заспокоював іі, що з ним нема ніякоі переміни. Жучиха слухала, з недовірєм хитала головою и думала, як-би вивідать правду; и з пан-отцем радилась и акафисти правила и Богови молилась — все не помагало!..
Наступила весна ві всій своій красі: ліс и земля убрались в нову свіжо-зелену одежу; вишні и яблоні вкрились білим цвітом: загули бжоли, защебетали жайворонки, посипались трелі соловіів, усе ожило, усе повеселіло!.. Тілько на Семена буцім ніякого впливу не зробила весна!.. По прежнёму ходив він замислений и смутний. До хозяйства брався якось не жваво: прийде до ёго Павло Миронович, стане Семен балакати з ним про сійбу, про садженє тютюну, слухає, дає поради, загадує те и те зробить: — але усе те Жук сповняв наче по приказу, наче длятого тілько, щоб хоч з формального боку показать матери, що він не нудиться, що він щиро береться за хазяйнуванє!.. Одно слово: все те робив Жук для виду тілько, в душі ёго залягла якась апатия до усего... Навіть шутки Рисі, котрі він було сам визиває, тепер стали сердить ёго...
Стояв раз славний весняний вечер: небо було чисте, зоряве; блідолиций місяць визирав з-за густих лип; соловіі тріщали... Жучиха звеліла приготовить чай в саду під липою... уся Жучишина семя сиділа округ столу; самовар шумів и тілько він та соловіі зворушували ту нерухому тишу, яка стояла того часу в повітрі!.. Усі мовчали, кожен думав про щось своє. Жук сидів против Соні и дивився на неі... Допивши свій чай, він підвів очи в гору и сказав:
"Соню! що, як би я вмер?..."
— "Що-що?" перебила ёго Жучиха. — Що се ти кажеш, Сеню?! Господь з тобою! що се ти..."
Семен спохватився: "та се я так, матусю, шуткую..."
— "Славні шутки! цур ім!.. в такий час житє саме лізе в душу, а ти нагадуєш про смерть."
"Треба-ж колись и вмирать... Так чуєш, Соню! було-б тобі жаль мене, коли-б я вмер?"
— "Що за думки у тебе!" одповіла Соня. "Не-відь що вигадав!"
"Не хочеш правди сказать!"
— "Та ну, годі Сеню!.. наче тобі більш ні про що говорить..." знов перебила ёго мати.
"Та ви не гнівайтесь, матусю!.. так щось забажалось говорить про смерть... Мені здається иногді, що я скоро повинен вмерти... На що не гляну, усе мені верзеться, що усе и усі прощаються зо мною..."
Жучиха скочила з місця, перехрестила сина, поціловала ёго и приложила руку до ёго голови. Голова була холодна...
"Ви вже зараз, матусю; й до голови!.. думаєте, що я не здужаю... Я зовсім здоров! Ходім лучше в хату... Нехай Соня заграє мені Бетговенову сонату."
-— "Ні! не грати му сегодні," одповіла Соня.
"Чому?" спитав Жук.
— "Так!.. не хочу..." Голос іі тремтів, на очах блиснули слёзи.
— "Що се з вами, діти?" запитала Жучиха. "Один ні з сёго ні з того збирається вмирать, а друга— плаче, хто іі зна' чого." И на лиці Жучихи показалась печаль... Вона стала пильно дивиться на Соню и на сина. Соня сиділа якось зажурена... очи іі часто зупинялись на Семені... Семен сидів нагнувшись и дивлячись на стіл... Жучиха взяла Соню за руку и не переставала дивиться на неі: Соня дихала якось трудно, и тихенько прикусувала спідню губу, щоб не дать волі слёзам, котрі так и рвались з очей...
"Чи може-ж се статься?!.." мелькнуло в голові Жучихи. "Чи вже-ж таки? — ні! не повинно бути!.. Чи вже вони закохались? Чи вже-ж вони знають, що вона ёму не сестра?" Жучиха тихенько випустила Соніну руку, встала и пішла в дім...