Усі отсі речи Соня слухала з другоі хати и не вмішувалась в спір. Останні слова Семена підвели и іі, и вона вийшовши у ту кімнату, де спорились, спитала Жука:
— "Ну, Сеню! скажи-ж, чи не на одно ви обидва бєте: п. Джур говорить, що заводить женскі університети рано через те, що нікому в іх учиться; а ти кажеш, що рано іх заводити через те, що нікому в іх учить! виходить и по твоёму й по ёго одно: університетів не треба..."
"Не нетреба, — а рано! то не все одно," сказав Жук.
— "Коли університет для нашоі освіти діло добре, так и не рано; бо що добре, те не буває рано," вставила своє слово Рися.
И знов між мододіжю на сю-ж таки саму тему завязалась горяча спірка. Соня, котру Джур вважав яко холодну, не енерґічну, розжеврілась більш усіх. И довго довго вони спорили. Зі спору про освіту перейшли на спір, на яких основах повинна вестись дівоча просвіта: чи на космополітичних, як доказував Джур, чи на національних, як доказував Жук....
У вечері тогож дня Джур сів з Рисею грать у шахи. Погляд ёго більш літав над головою Рисі; на шахи він трохи що не зовсім не дивився и робив великі помилки в ходах. Рися поправляла ёго, сміялась и раділа, що обігрувала ёго... Одна шашка якось впала зі стола на долівку: и Джур и Рися кинулись разом піднимать іі; голови іх зустрілись и волосє Рисіноі коси торкнулось об Джурову щоку... Джур загорівся, наче хто приском на ёго сипнув...
— "Ось-ось! єсть! знайшла," сказала Рися, сіла и опустила своі очи на стіл: а на лиці у неі показався якийсь незвичайний румянець... Обоє мовчали и мовчки переставляли шахи з однієі ходи на другу... У салі почувся аккорд и Жук заспівав: "Колиб мені крила, крила соколині." —
— "Ви знов програли," сказала Рися Джурові: але сказала вже не радіючи, як перше; наче нова виграна зовсім не втішала іі; сказала якось ліниво, наче по приказу, наче тілько для того, щоб щось сказать. В голосі іі чутно було якусь замисливість, мов вона зовсім не про шахи мислила, мов у неі у мислях витало щось инче, чого вона або не хотіла, або не вміла, а може й не посміла виразити. —
— "Програв!" одповів Джур и глянув на Рисю, силкуючись піймать іі погляд.
— "Може ще раз заграємо?" спитав Джур.
— "Ні! не хочу, годі!'' одповіда Рися, бистро схопилась зі свого місця и бистро пішла у свою хату. Зачинивши за собою двері, Рися налила повну миску холодноі води й стала вмиваться; алеж жар не то що не спадав з лиця, а навіть становився ще більшим; серце у Рисі застукало у грудях так якось чудно, так невидко, як ніколи у неі не стукало!.. Инстинктивно Рися приложила руку до серця, ніби сподівалась, що придержить ёго, не дасть ёму так биться. — "Боже мій! що отсе діється зо мною!" подумала Рися. "Ляжу, полежу трошки; може перейде." И лягла вона в постіль... Не помогло. — "Ні, тут ще жарчій! одчиню вікно!" Рися одчинила вікно, сіла біля ёго и задивилась на дощ, на бульбашки в калюжах. — Дивилась вона, але здається нічого не бачила, вона все силковалась розібрать, що діється з нею? то ій здавалось, що у неі голова горяча, що вся кров кинулась у голову, и вона обома руками хваталась за виски; то в грудях щось давило; то ніби усю іі кидало в жар....
— "Чи не позвать би матусю? чи не порадиться-б з нею?" думала Рися; "або може з Джуром?.. він же лікар?.. Ні! ні! не треба! я здорова, зовсім здорова!" И вона вставала, йшла до дверей, щоб пійти у салю; але ій знов здавалось, що голова у неі горить, що в очах якось мутно, и вона знов верталась, сідала біля вікна и знов дивилась на хмари, на дощ, на бульбашки...
Прийшли звать до вечери, Рися не пішла, сказавши, що істи вона не хоче и що в неі голова болить.
Прийшовши спать, Соня застала Рисю біля вікна, "Ти не здужаєш, Рисю?" спитала Соня.
— "Ні, я здорова, голова трохи болить."
— "Чом же ти не ляжеш? та ще й сидиш біля одчиненого вікна, а на дворі сиро, дощ."
— "Дарма! я не боюсь... свіже повітрє освіжає голову... Подивись, Соню, яка славна картина: я поставила на тім вікні лямпу, од неі як раз одсвічує на калюжу и видно, як бульбашки грають." Рися сподівалась сими словами одвести річ од себе и звернуть сестрині уваги на природу.
— "Може й гарна картина, одповіла Соня, та час вже спати, очи злипаються. Будемо ложиться."
Довго Рисі не спалось, довго вона переверталась з одного боку на другий, довго у неі горіло лице, довго стукало серце: але натура взяла своє, сон изнеміг іі и перед світом вона заснула.
И снився тієі ночи чудний сон Рисі! Приснилось ій, ніби вона ходить в якімсь зеленім лузі, усіяному квітками, а на тих квітках цілі роі бджіл, метеликів, а зверху, над іі головою, літають три голуби. Звідкіль не взявся шуліка и кинувся на голубів; голуби од ёго, та прожогом до Рисі и сіли до неі на плечи... Як ось знов несподівано з-за осоки вийшов стрілець и йде прямо до Рисі, вона звернула в бік; він прицілився на неі, вона скрикнула, впала на землю й прокинулась... Чи звела очи чи ні, знов сниться, що вона живе у якімсь великім городі; у хорошому прехорошому будинку; в тім будинку паркети, бронза, роскішна мебель, тропічні квітки и рослини. Знає Рися, що усе те добро іі власність, але іі якось верне од тієі роскоши; бронза якось давить ій груди, квітки и рослини стягують іі душу; тяжко ій! той світлий будинок здається ій тюрмою; рветься вона з ёго!.. от-от би полетіла вона у свою любу, у свою веселу Жуківку, та ба! до яких дверей не кинеться — не можна вийти; усі двері — позамикані!.. Кинулась би з вікна на улицю — високо, страшно, щоб не вбиться. Стала вона кричать, стукать у двері, у вікна!.. Задзвенів у дверях ключ и війшов Джур, а за ним тиск Жидів. Стала Рися просить Джура, щоб він іі ослобонив, визволив з тієі неволі, а Джур всміхається, та велить Жидам висипать з торбинок золото. Рися кинулась до дверей, Джур за нею, піймав іі, уняв на руки и знов вніс іі в будинок и знов замкнув двері, знов осталась вона самотою... Не стерпіла вона більш: одчинила вікно и вискочила на улицю. Падаючи вона вдарилась об камінь и дуже забилась головою!.. кров побігла цівкою... Рися проснулась... голова у неі боліла — Соня ще спала. Рися тихесенько встала, одяглась и вийшла у сад. Після учорашнёго дощу в саду було ще мокро, гулять не можна було: Рися сіла на ґанку и замислилась. Хто іі зна, про що вона мислила, тілько груди іі примітно колихались наче хвиля и часом вилітало з іх довге — важке зітханє. Довго так сиділа Рися и просиділа-б може цілий день, як ось вийшла на ґанок Жучиха й поздоровившись з Рисею спитала іі: