Минуло Сені десять літ. Иван Иванович став говорить, чи не пора б ёго в ґімназию везти. — "Добре," сказав Жук, "одвеземо ёго в ґімназию; а ви зостанетесь у нас, поки Соня підросте?"
— "Ні, не зостанусь; бо нічого у вас мені робити," одповів Иван Иванович.
— "Коли так, то не повезу Семена в ґімназию."
И не повіз, поки не прийшла пора вчить Соню. Иван Иванович проготовив Семена добре и оддав ёго в III. кляссу, а тогді взявся вчить и Соню. —
Щастє, кажуть люде, не довго сидить на однім місці. Так вийшло и з Жуками. Не минуло ще й року, як Сеня занедужав, так що ёго мусіли узять до дому. Хлопя поправилось, але Иван Иванович порадив перегодить цілий рік и не везти хлопця в Ніжен в ґімназию, поки не окріпне. Недуг Семена нагнав таку тугу на Жука, що він за час недуга сина посивів, постарів на десять літ и похолов духом...
Настав 1866 рік и приніс у семю Жуків велике горе! Літом лиха болість холєра не минула й Куликів, завернула й до Жука на хутір и вихопила самого Жука и Ивана Ивановича. Не одна Жучиха з дітьми ридала, проводжаючи на гробовище чоловіка свого. За Жуком ридали усі Кулики. Не було там лукавих, напускних сліз: то були слёзи щирі, то була найвисша честь, яку могли оддати селяне помершому Жуку. Не багато єсть панів, котрі б своім житем заробили собі між селянами таку велику повагу и шанобу, якими користовався Иван Жук!...
Сумно якось стало и в домі и в дворі Жука! Олена Василівна ходила, наче не своя... И справді трудно ій було: на іі руках зосталось велике хозяйство и троє дітей: правда, Семен в той час вже був на другім курсі університета; але всеж ще треба було щось и для ёго уділить материнских клопотів... Доучувать Соню и Рисю узяла Олена Василівна ґувернантку, котру ми вже знаєм; знайшов іі Сеня: він не вважав на те, що вона була Німкеня, бо вона добре знала де-які науки и музику; а чого не хватало, він сподівався сам додать своім сестрам — що на вакациях, а що скінчивши університет.
Узялась Олена Василівна за хозяйство, сама до всего доходила и ті клопоти ніби розважали іі. Не любила вона зітхать перед людьми, жалковать на долю и нарікать... Коли було приверне печаль до серця, вона піде у свою кімнату, зачиниться, стане навколішки перед образами и пічне молиться и плакать тихенько, щоб ніхто й не вчув... наплачеться, намолиться, серцю полегшає и знов вона за діло... До того треба сказать, що на світі нема нічого такого, до чого б чоловік не привик: привикне він до всего, инколи — привикне й до тюрми... Привикла и Жучиха до свого сирітства, до свого удовиного житя! Тілько з себе вона не та стала: лице пожовкло, поморщилось, очи позападали, волосє посивіло...
Сусіди не наіздили втішать Олену Василівну: з великими панами вона ніколи не зналась, а полупанки вважали іі за чудачку. Для іх вона справді чудна була. Живе вона у себе на хуторі, нікуди не іздить, ні з ким не водиться; клопочеться тілько коло дітей та хозяйства. Не була вона в институті, держить себе якось просто, з усіми рівно и з козачкою и з панією однаково ласкаво; панских звичаів у іі зовсім нема; заговорить з нею яка пані — вона й говорить и думає якось ориґінально, "по своёму..." Ну хиба же се не чудачка!... А як вмер муж у Олени Василівни — вона стала ще чуднійша дія своіх сусідок: не наділа вона чорного убраня з плерезами, а вбралась у сіру капоту и білий очіпок и не переміняє сего колору... Завсігди вона за ділом; коли не по хозяйству де товчеться, так сидить собі у салі, під вікном, плете чулок и дивиться в вікно на гумно, на дорогу, на село, на небо. Літом вона на полі, а більш на городі, копається, садить з дочками квітки, поливає іх, поле, обкладує дерном цвітники и возиться, наче дитина... бо сказано: вона "чудна."
Трапиться, хоч и ради-в-годи, зайде до Жучихи який-будь гість: вона посадить ёго, начне розмову, та таку сердечну, таку ласкаву, так ніжно и ласкаво дивиться на свого гостя, що той не втерпить, щоб не подумать: "Боже мій! яка отся Олена Василівна, ласкава, привітна, яке добро..: бувають же такі добрі душі... тілько, все таки єсть у неі щось таке... чудне..."
Треба сказать нам кілька слов и про Джура и про те, як пробував в університеті Семен Жук. Джур був сином убогого шляхтича з Уманщини. Він був годів на три молодший од Жука. Обидва вони вступили до університету одного року и в той час, КОЛИ між профессорами и студентами начинав вже потрошечку потухать той світич, котрий в кінці 50-х и з початку 60-х років світив над молодіжю. Той світич піднимав и підносив в гору не тілько дух молодіжи, але й люде пристарковаті, підтоптані, против своєі волі підпадали під вплив пановавшого тогді духу. — Намісто сего світича заворушувався вже де-куди — той инчий дух, котрий розпустився и опановав нас усією своєю силою в кінці 60-х и з початку 70-х р. и котрий й тепер панує. З новим духом наче-б то почало ширшати поле громадскоі роботи; але ся робота навернулась, під завісою "економічного добробиту", тілько на поле акціонерне, процентове, на поле легкоі наживи, через що другі ниви житя зостались перелогами: нива моральна, нива интелектуальна житя нашого часу перелогує й доси. Тяжко становиться на душі, як придивишся, яке зілє поросло на тій ниві, котра спахана и засіяна "новим духом", духом нашого часу! Виросли идеі дрібні, мізерні, виріс еґоізм, лукавство, а найбільш жадане користи...З сего-то жаданя, як дуб з жолудя, виріс обман, лицемірство, лакейство, и звонкі, але до краю пусті слова, слова и слова... Діло тілько там — де бачиться еґоістична користь!
Але цур ім, сим гадкам, вернімось краще до Жука, та до Джура!
Хто з нас не памятує, як у ті роки, в котрі Жук и Джур скінчили ґімназиі, не тілько що в університетах, але и в ґімназиях були "центри", коло котрих ґруповалась молодіж: були центри націоналів, космополітів, идеалістів, реалістів; навіть и жиди мали свій центр. Коло тих то центрів, як бжоли біля матки, розвивалась молодіж. Герценовский "Колокол", твори Бюхнера, Файербаха не то що читались, а виучувались на память. Нехай собі говорять: що то був для нашоі молодіжи час хаосу, а все таки час славний, час честного прямованя до громадского добра! Такий "хаос" єсть непремінний плод историчного житя и минуть ёго не можна... Такий "хаос" буває в житьі кождого народу и благо тому народові, котрого передовики зъуміють покористоваться часом того "хаосу", покористоваться честно, на користь — не еґоізмові а громаді, и виведуть з "хаоса" на просту дорогу прямованя до цивілізациі и мирного прогресу, а не до біржевоі пропастниці и удушливого кляссицизму. Не так було у нас! З "хаосу" ми впали в болото и наші співаки "братства, равенства и свободы" заспівали про потребу "неумытной кары." Ватажки десь поховались... Знайдеш було якогось ватажка де в запечку и він нищечком промовить тобі "поганий час," але витягни ёго у громаду и він народно — божиться, христиться и присягає, що наш час — єсть найкращий час... О Боже! скілько у нас Петрів одреклось далеко ранійш од того часу, коли заспівав півень — духовного туману!... И усякі центри, усякі "кружки", громади розлетілись наче хмара од вітру! Замість громадскоі роботи, видумали "кабінетну" роботу. И з тих "кабінетних" робітників стали виходить и виходять тепер акціонери, банкери, жидівскі наймити, одно слово: люде прокопчені в диму "економічного добробиту", люде, у котрих девіза: "гроші, гроші и гроші".