Місяць ось-ось порине за правобережні ліси, а на сході вже тріпотить сиза запона й нижче, над самим обрієм, позначилася тонка червона смуга. Ми вийшли на острів і поспішаємо до заповітної затоки. Великим піщаним намулом ми ще йдемо, а вже коли вдираємось у лози, ми не можемо стримати себе й біжимо. Нам хочеться швидше побачити ті місця, з якими зв'язано стільки мисливських спогадів, а треба ж ще наробити засідок, і, як на те, ранок просто мчить нам назирці за спинами.
Легенький туман парує над водою. Ось та сама піщана кучугура праворуч і он той зелений ріжок, де сушаться ятери. Ми, затаївши дихання, підходимо ближче. Нараз булькнула вода, й у повітрі дзвенять важкі крижневі крила, потім ще й іще. Я мимоволі хапаюся за рушницю, та це дарма: ще поночі й стріляти не можна. Ми тільки марно перелякали птицю.
— Швидше ріжте лозу! Не бачите, що робиться!..
Це кричить Вадим. Він шаленіє, чуючи дичину, й хоч би що там, а не може простити, що крижні допіру так безкарно втекли.
— Чого ж ви роти пороззявляли?! Як поміщики якісь!.. — сердиться Вадим на нас.
Ми притьмом кидаємося різати лозу, й хоч робота спірно йде в наших руках, та Вадим бентежно оглядається навкруги й підганяє:
— Та швидше ж! Ну, що це, їй-бо!..
— Ну, то я вже ж і так швидко, — виправдується, немовби наймит на роботі, Гордій, що аж захекався й упрів.
— А їх тут є! — каже вже м'якше Вадим, помітивши свою несправедливу гарячковість, і загрібає на оберемок цілу купу сухого лугтя, що несподівано об'явилося під нашими ногами.
Хіба що тільки під ураганним вогнем ворожої артилерії так швидко будують на війні прикриття, як у нас оце з трьох боків затоки виростають три засідки. Вадим лаштується на зеленому ріжку, я — насупроти, неподалеку піщаної кучугури, Гордюша якийсь час нерішуче тиняється з оберемком лози між мною і Вадимом, поки Вадим не нагримав на нього й не посадив у кутку затоки посередині між нашими засідками.
Засідки готові. Я скинув ягдташ і патронташ, щоб не заважали, присів навпочіпки й помалу спустив запобіжника на бойовий удар. Тихо. Але ця тиша умовна: це значить, що не налетіли ще качки, бо вся затока, вкрита різаком і лататтям, гомонить своїм тисячоголосим життям. Невидимі тваринки й комахи, кожне по-своєму, готуються зустріти день. Кумкають жаби, стрекотять водяні коники, плюснула на поверхні води риба. Я дослухаюся до тих різноманітних звуків, що кричать про невпинний процес великого життя, і ті звукиЧповнюють мене всього. Я ніколи не відчуваю так пульсу життя, як на тих болотах і озерах. Життя клекоче в самому мені. Все моє тіло, вся істота наливається тою життєвою наснагою, що нею сповнена вщерть наша земля. І я хотів би, коли прийде і мій день, так само всміхнутися своїй смерті, як зараз мимоволі всміхаюся гомінливому, роз-дрібленому в незліченних варіаціях, але суцільному, невсипущому життю.
Схід багряно займається. Вже нема сизої запони й згасли зорі, замість них десь за Чернігівськими борами горить великий вогонь. Його велетенське полум'я займається вище й вище і ось-ось підпалить небо. Тоді починається ранкова музика світла й кольорів. Удалині над Дніпром встають тумани, з туманів підноситься Козача гора, потім похилі верби, і ось уже все село підноситься над туманами, як дивовижний казковий край. Я ніколи б не міг повірити, що в тих феєричних обрисах далеких хат може жити Семен Пальоха з усією його реалістичною непоказністю, але тумани тануть, вогонь на сході розгорається дужче й дужче, і село дедалі більше прибирає свого звичайного вигляду. Раптом — плюсь-плюсь, плюсь... — і зразу ж два постріли. В повітрі лопотять перелякані крила, а на воді б'ється в передсмертних корчах пара чирок. Вадим вискакує із засідки й біжить у воду по дичину. Я не дивлюсь йому в лице, але я добре знаю хижацький вираз його очей, коли він сягнистими кроками підступає до своїх жертв і ще здалека простягає до них довгу руку з розчепіреними зголоднілими пальцями. Він схопив рвучко чирок і заброджений вилазить на берег. Високо підіймає їх над головою й сердито шпурляє об землю, щоб добити. Чирки, видимо, ще живі, бо Вадим заносить ногу, й осатаніло б'є поранену птицю передком, і чомусь голосно лається. Немовби справді чирки завинили перед ним, що крихітка життя так неохоче покидає їхні закривавлені тулуби.
Дикун! Справжній дикун! У мене постає навіть якесь недобре почуття до Вадима; я забув на мить, що і я сам не ліпший, та раптом над головою мені пронизує повітря знайомий посвист прудких крил, і я застигаю. Я мельки бачу, як упав на свої жертви Вадим і прикипів до місця, боячись сполохати птицю. Я притискаю до себе рушницю й ковтаю очима воду. Все в мені застигає. Я навіть не дихаю. Де вони?.. Табунець чирок крутнув над затокою ще раз і знижується на середині. Востаннє нерішуче лопотять над водою розпростані крила, немов вагаються ще, і потім враз сідають. Чирки весело починають умиватися, та середня вже на моїй мушці. Я бачу, як вона задирає догори голову, але вибух вогню й диму на хвилину застилає все. Я чую ще два постріли в літ, але то не мої. Я біжу у воду, сквапно витягаючи на бігу з цівки вистріляну гільзу. Я ще не бачу поціленої птиці, але я мисливським інстинктом чую, що вона там... Справді, між лататтям, зануривши глибоко в воду голову, лежить нерухомо поцілена чирка, але я помічаю, що праворуч, одчайдушно борючись із перешкодами, тікає на велику воду, до Дніпра, підранок. Він не годен уже летіти, йому, видимо, перебито крила, але пливе він прекрасно й навіть пробує пірнати. Кілька кроків я кваплюсь за ним, але чирка наддає ходу. Я спиняюсь і зопалу, не цілячись, стріляю. Чирка пурнула й зникла. Де вона? Качка виринула зовсім не там, де я сподівався. Оглянулася полохливо навкруги й знову подалася до Дніпра. Ще трохи — і вона випливе із затоки, тоді мій шріт уже не досягне її. Мене охоплює азарт. Невже ж мій під ранок утече?.. Мов крізь глуху стіну, я чую позаду нові постріли й Вадимів крик, але я бачу тільки рухливу грудку пір'я й тоненький, кривий патичок голови, що віддаляється від мене й меншає. В моїй рушниці один набій, що має розв'язати все. Невже чирка все ж таки втече?.. Я розумію всю вагу цього останнього пострілу, й через те руки мені починають тремтіти. Я напружую всі зусилля, щоб опанувати свої прокляті руки, й цілюсь. Я добираю правильного прицілу, але птиця на мушці все меншає й меншає. Ще одна мить, і надаремно буде стріляти. Я натискаю гашетку, й постріл боляче віддає мені в плече. За димом я не бачу нічого; моя інтуїція на цей раз безпорадна — я не знаю, що зробив мій останній набій. Я несвідомо метнувся вбік і тут тільки помітив, що вода сягає мені пояса й з кожним кроком все глибшає. А втім, мене більше турбує поранена чирка. Дим розвіяною хмаркою відлітає геть понад водою, і нараз я знаходжу очима свою чирку. Вона вже не віддаляється й не меншає, але я бачу, як тріпотить її тулуб і як вона марно силкується пірнути. Я знаю, що це останні корчі спотвореного життя, але мій азарт був такий великий, що я й тепер ще побоююся за свою здобич. З мисливського досвіду я знаю випадки, коли встають мертві й, глузуючи з тебе, спокійно відлітають у життєву безвість. Я вихопився на берег і, спотикаючись, побіг. Чирка таки вибралася на велику воду, й течія вже заносить її до Дніпра. Я прудко роздягаюсь і кидаюсь у воду. Вода, виявляється, досить холодна, й крижані обійми неприємно стискають груди й спину. Я роблю дужчі замахи, й ось неподалеку вже видно птицю. Вона ще раз тріпонулась і звільна витягнула крило. Я хапаю її однією рукою і — мерщій до берега. Якийсь дикунський тріумф переможця клекотить мені в грудях, і мені хочеться стрибати. Та я спокійно вибираюся з води й, не поспішаючи, вертаюся назад. Дорогою я забираю перше, заклякле вже чиря й знову розташовуюсь у засідці. За цей час, поки я ганявся за своїм підранком, Вадим устиг забити ще двох, і навіть поскоромився на одну трав'янку * Гордюша. Він бабрається собі в своїй засідці й буркотить а її дядько Семен: — Ге! Таке!..