Семен Іванович, як і годиться, лежить на полу. Довге, кощаве тіло його, ледве покрите сорочкою й штанями з цупкого полотна, незграбно розтяглося на ряднині. Каламугно-зелені очі, напівзаховані за зморшкуватими повіками, втокмилися нерухомо в двері. Семен Іванович не спав і не відпочивав по праці, він просто собі лежав знічев'я.
— Барис приїхав... і Владимир... — апатично промовляє він своїм хрипким голосом, не рухаючись із свого належаного місця.
Семен Іванович не визнає мене за "Бориса", для нього я "Барис" із наголосом на "а". Вадим котирується в нього то як "Володимир", то як "Владимир", але тільки ні в якому разі не як "Вадим" (таке ім'я старий досвідчений Пальоха вважає за протиприродне). Гордія
Семен Іванович не визнає чомусь за мисливця й обминає своєю увагою. Зве він нас на "ти" і вважає за "робочих у городі", цебто глибоко переконаний, що ми, власне, нічого не робимо там і нам по-дурному "видає власть чоботи, мануфактуру й карасин". Якби не наші рушниці й горілка в ягдташах, він гребував би мати з нами будь-які стосунки.
Поки ми скидаємо на лаву свою амуніцію й припаси, в душі Семена Івановича точиться боротьба. Він розуміє, що його спокій зламано, треба вставати, й разом із тим йому страшенно не хочеться цього робити. Він крекче, підводить голову й спирається на лікоть. У такій задумливій позі він лежить якийсь час, ніби розв'язує якусь складну проблему. Потім сідає на полу й повагом застромлює пальці в сколошкану стріху нечесаного волосся і так само повільно шкребе там довгими нігтями. Довга, жилава шия йому кумедно витягається, лице кривиться і, як зібгана стара шабатурка, вкривається безліччю зморщок.
Ми підходимо вітатися. Семен Іванович виймає з волосся свою руку, сопе й поважно, ніби робить там неабияку ласку, простягає її кожному.
З печі злазить його двадцятип'ятилітня Дуня.
— Добридень, Дуню!
— Драстуйге, як не брешете!
Дуня вряди-годи продає живність на Житньому базарі в Києві, і це той базар постачає їй безліч безглуздих приповідок на всякий випадок життя.
— Як діли, Дуню?
— Та отож так: завод згорів, хазяїн здурів, хазяйка з ума зійшла.
Дуня, кокетуючи по-селянському, весело вишкіряє зуби, проте на її довгім, рясно покрапленім ластовинням обличчі перебігає якась турботна тінь. Дуня вагітна, і їй хочеться приховати свою вагітність і від нас. Вона одвертається й починає старанно поратися коло рядна й подушок.
— Ну, а ви ж, Семене Івановичу, як?
Семен Іванович морщить чоло, ніби збирається з Думками, й знову чухається в потилиці, потім цмокає й флегматично відповідає:
~~ Та щось нога мармулить...
На стопі йому справді здоровенна роз'ятрена рана, й нога дуже спухла, та це, власне, мало турбує епічно спокійного Пальоху, і про ногу, що вона "мармулить", він сказав нам так собі, з чемності. Я кажу йому, що треба насамперед ногу перев'язати чимось чистим і конче вдатися до лікаря, бо такі рани іноді призводять до зараження крові й тоді ногу доведеться одрізати. На моє зауваження в кімнаті нараз розлягається хрипкий регіт.
Це регоче Семен Іванович. Він сміється самим горлом, і хіба що тільки зморшки густіше й глибше січуть йому обличчя.
— Таке!.. Барис же й скаже! Щоб ото шпичака загнати, та ногу одрізали!..
Він із жалем, ба навіть із співчуттям дивиться на мене, як на безнадійно пришелепуватого.
— Та вставайте вже! — безцеремонно каже Дуня й забирає геть подушки.
— Семен Іванович любить полежати! — озвався позаду Гордій, задоволено потираючи руки.
— Та отож наравиться їм вилежуватися, як Сазоно-ві на трубі грати! — відповідає Дуня й рвучко висмикує з-під батька рядно. Яка труба, якому Сазонові, чому йому припало до вподоби на ній грати — невідомо, але Дуня вважає це за великий дотеп і весело всміхається до ушей.
Семен Іванович печально подивився на порожній піл, зітхнув і протяжно, немов відповідаючи якійсь своїй думці, промовив:
— Та-аке, таке!..
Він глибоко, на весь рот, ризикуючи звихнути щелепи, позіхнув, протер очі й остаточно зліз із полу.
— Ну, а отой Барис, що на китайця схожий, — не приїхав?
Ми довго не можемо збагнути, про кого це питає Семен Іванович.
— Та отой же, що в Болтові позаторік зайця промазав. — Семен Іванович поволі розгойдується, й голос йому стає різкий і крикливий, немов той китайський "Барис" тільки допіру оце не влучив у зайця, розвередивши тим стрілецьке серце старого Пальохи.
— Я йому: "Пильнуй!" А він дивиться. Так я тоді...
Ми називаємо прізвище свого товариша Бориса Тенета 2, та воно мало що промовляє Семенові Івановичу.
— Та чорт його знає, як його там!.. Ну тільки, сказать, писок у нього китайський...
Семен Іванович підходить до Гордія і рішуче каже:
— А дай закурити.
Одчиняються двері, й до хати входить, забарившися у сусідки, Тодоська Микитівна. Вона люб'язно вітається з нами, і її старі, добрі очі тепло світяться в присмерку похмурої хати.
Резиденція Семена Івановича Пальохи таки справді сумна. Зле побілені стіни, незаметена долівка, кривий піл, де лежать нужденні рядна й подушки, та кілька темних, древніх богів у кутку. Червоний букет паперових троянд, що його привезла Дуня з Житнього базару, та кілька вуличних фотографій під замусоленими рамками правлять за єдину окрасу.
Тодоська Микитівна — контраст до цих хатніх обставин та їхнього господаря. Ба навіть вона запеклий йому ворог. Якось безсонної ночі, коли Семена Івановича не було вдома, а Дуня і її брат солодко хропли на печі, вона розповіла нам про своє життя.
— ..Як той кат мучив мене; віку свого не бачила за ним, проклятим!.. Та ще свекруха — така вже відьма, така відьма була, що, повірите, двадцять год минуло, як вона окачурилась, а я й тепер перевертала б її кості в труні — хай би їй і на тому світі не було спокою, так вона мені надопекла...
Семена Івановича важко залічити до будь-якої соціальної верстви. Офіційно він є незаможник, але він ніколи не буває на зборах, у хаті й коло хати — злидні, але, якби до нього практично застосувати гасло "хто не працює, той не їсть", він давно б уже дав дуба. Своє значення в світі він сам схарактеризував нам колись словами третьої особи:
— Ти про Семена Пальоху не варнякай пусте — він слово таке проти птиці й звіра знає...