Було вже недалеко до моєї уподобаної затоки, і, переходячи краєм драговини, я сполохав двох бекасів, які з переляку одчайдушно заволали своє "кара-кац! кара-кац!" і шмигнули кривулястими лініями у височінь. Лишалося обійти невелике озерце, де між осокою і лататтям поблискувало чисте плесо. Щоб скоротити собі путь, я пішов мульким берегом, чавкаючи у твані важкими чобітьми. Я був уже проти середини озера, коли мої очі, пильно вдивляючись у мовчазну насторожену просторінь, запримітили ледве відчутний рух між високими стеблами оситнягу. Я притьмом зняв рушницю з плеча й присів, тихо спускаючи великим пальцем запобіжника на бойовий удар. Мисливські очі, що звикли самі фіксувати на полюванні кожну дрібницю, не помилилися й цього разу. Видимо, збентежена підозрілим чавканням чиркова качка фоліла податися далі від небезпечного берега, і ось її чіткий на тлі плеса обрис уже випливав з-за оситнягу, а за нею замелькало в сутінках ще щось. "Чи не цілий табунець їх тут?" — подумав я, старанно вицілюючи качку.
Прогримів у ранковій, непорушній ще тиші постріл, і стало по всьому. Нерухома качка безсило занурила глибоко у воду голову, а коло неї безпорадно крутилися жовтенькі пухнасті каченята, перелякані пострілом. Це був, очевидно, запізнілий виводок, що не вбився ще в колодочки й не вмів літати. Не інакше як через це й стара качка не злітала з озерця, коли почула здаля мої кроки. Хіба ж могла вона, мати, лишити напризволяще своїх нерозумних, незрілих дітей!
Мені було прикро, що я, не роздивившись, забив її й посиротив недолітків-чирят. Але що вдієш — мертвій качці вже не повернеш назад життя! І я, хлюпаючи високими чобітьми у мілкій воді, побрів забрати свою здобич. Коли я став наближатися, каченята кинулися врозтіч, і тільки одне не знало чогось, куди йому кинутися, й метлялося коло мертвої матері.
Коли я витяг качку з води й почепив на тороки біля пояса, каченя метнулося вбік тікати й собі. Воно двічі неглибоко пурнуло, як, мабуть, навчила його мати рятуватися від небезпеки, бо моя рука з розчепіреними пальцями простяглася й по нього. Коли чиря знову виринуло на поверхню, задираючи вгору маленького зеленавого дзьобика, воно наштовхнулося на перешкоду. Перед ним було широке листя латаття, і чиря, не маючи часу обпливати, стало видряпуватися на його слизький, занурений у воду край. Я міг би туг же й зловити його, коли воно, по-качиному перехняблюючись з боку на бік, перебігало через листя. Воно було таке ще легке, що латаття майже не вгиналося під ним. Коли воно добігло до краю і знову хотіло пурнуги, я обережно, намагаючись не притиснути тендітних, розпростертих крилець, узяв його. Проте маленька пташинка, ця пухнаста кулька життя, що майже цілком уміщалася в моїй жмені, виявилася завзятою й не хотіла без бою віддаватися. Схоплене за тулуб чирятко силкувалося дряпатися своїми маленькими полотенчатими ніжками, дзьобало тупим холоднуватим дзьобиком мого вказівного пальця, не завдаючи мені ані найменшого болю. Та це не могло йому зарадити.
Однак ці марні, наперед приречені на невдачу змагання вибороти собі волю мені подобалися. Адже я, що забив його матір, я, що схопив його самого своєю загребущою рукою, мав видаватися цій крихітці чимось більшим і страшнішим навіть за казкового велетня! І все ж воно боролося зі мною!..
На мить я завагався, чи не пустити чиря в різак — шукати химерного щастя-долі на маленькому озерці, де на нього чигає стільки небезпек?.. А втім, що воно, мале, недосвідчене, дурне, робитиме без матері? Як проживе до того часу, коли зможе знятися в повітря на своїх крилах?.. Таж воно напевно стане здобиччю коли не шуліки, то стрекотливих сорок, які не від того, щоб поласувати слабшим! Ні, краще я візьму й повезу його додому. Уявляю, як буде тіпщгися мій п'ятилітній син, міська дитина, яка ще не бачила не то що дикої, а навіть і свійської живої качки. Мій малий подбає за це миле чирятко, і воно виросте в нього не гірше як під доглядом старої качки.
Я вийшов на берег, нарвав м'якої травички й вистелив нею сітку ягдташа, куди й посадив чиря. Сиди, мовляв, і не журись — у твоєму житті ще не все пропало!
Через цю халепу з старою самичкою та її пізнім виводком я спізнився на Козлиху, де мені завжди так фортунило. Коли я прийшов на своє місце в затоці, ранішній літ уже почався. Над затокою парував легкий туман, і в тому тумані раз у раз чувся над головою посвист прудких качиних крил, і то тут, то там ледве плюскалася під чирковими тулубами вода.
Нашвидкуруч я нарізав гілля і зробив край мулистого берега засідку, сполохавши табунець чирок, що мирно попасався в кутку затоки. Але пусте! Незабаром налетять нові качки, а тим часом я, стоячи на колінах, зручніше вмощувався в середині засідки, зняв з плеча ягдташ і обережно розстелив його сітку, щоб чиряті було теж не мулько сидіти, і знову спустив на рушниці запобіжника.
Та сьогодні мені щось не виходило з полюванням. Чи то день такий нещасливий випав, чи мій непотрібний постріл на озері скаламутив раптом мою душу й мені не ставало тепер снаги стріляти так влучно, як то раніш бувало. Я схибив дуплетом по чирці, що сіла на плесо просто засідки, збив у літ з невеличкого табунця крайню трав'янку, але вона впала в різак, і ніяк не міг там знайти її підранену. А коли остаточно втратив надію і, вийшовши на берег, приліг покурити й відпочити, я побачив за метр від свого чобота, що витягнувся мало не до самої води, підранену трав'янку. Вона була така нерухома, що більше скидалася на муляж, ніж на живу істоту. Прикипівши до води під гіллям верболозу, качка чорною цяточкою ока дивилася на мене й не ворухнулася навіть, коли я посунувся назад, щоб узяти рушницю. Якби не звичайна пряма постава її голови, я подумав би, що вона вже мертва. Та вона була жива й, щоб зберегти своє життя, не рухалася перед очевидною небезпекою. Я був сердитий на неї, що змусила мене так довго й марно шукати її в різаку, і одразу ж, майже не цілячись, вистрелив. Та й не було чого виділяти: нас роз'єднувало щонайбільше три метри. Коли розвіявся дим, тулуб качки був на тому ж місці, лиш простерлося вбік праве крило, а голову з чорною щіточкою ока — як зрізало... Занадто близький і кучний постріл!