Василь зовсім розгубився. Де ж той квиток? Людина з двоцівкою, але без квитка — не мисливець, а браконьєр. Василь облишив уже перевертати все в шухлядах і нишпорить по книжкових полицях. Витягає і засуває книжки, перегортає сторінки, а квитка все нема.
— Може, Гарик у колиску затягнув?
Василь біжить до другої кімнати, трусить свого півторарічного сина, але маленький шкідник trop цього разу не завинив. Вкрай розгублений Василь повертається назад.
Вадимові урвався терпець:
— Ну, як собі хочете, а я йду! Тут давно вже та пароплав треба, а ви — квитка. І головне — в останню хвилину!..
Вадим понуро відчинив двері, а Василь востаннє безпорадно лупає очима по кімнаті. Раптом його очі стомлено спинилися на письмовому столі. Там, коло каламаря, лежала червоненька книжечка.
— фу та, чорт! Ось він, проклятий!..
Ми збігаємо сходами, згори до нас востаннє долітає трохи пом'якшений, але все ж іще невдоволений і ображений голос Марії Іванівни:
— Хоч не довго ж там будьте!..
Ми так звикли їздити пароплавом восени, а весняне полювання стільки років не дозволялося, що тепер, коли ми з'їжджаємо на Поділ фунікулером, нам здається, ніби тепер оце не весна, а осінь. Ну все ж воно чисто так, як щороку восени: в руках рушниця, плечі щільно обтягує шкуратянка, піднесений заповзятий настрій, насичений спраглим мисливським азартом, і попереду, за кілька годин, — Сваром'я та Семен Іванович Пальоха! Але над Подолом, над Киселевою горою, над Щекавицьким цвинтарем знову, як і кілька днів тому, громадяться хмари. Та сьогодні вони вже не ті несміливі, лагідні акварелі. Темними, похмурими, але пружними й швидкими лавами вони сунуть до міста. Як орда, як Батий, облягають вони Київ. Чи то тільки здалося так?.. Ні, таки справді гримить грім! Він ще глухий, короткий і не певний своїх сил, як перше сердите ричання маленького дев'яти, але за кожним гуркотом, що ближче до міста, ричання його дужчає, і ось дві шрапнелі блискавок розірвалися десь угорі над майданом.
Ми біжимо від дощу до пароплава. Він спокійно стоїть коло пристані, злегка попихкуючи ріденьким димком, але причал уже не той, що раніше. Вдруге після революції цього року так широко розлився Дніпро. Ще кілька днів тому я бачив його вузьким, скутим кригою, а зараз він виліз із свого логовища й нещадно заливає береги. Труханів острів, Слобідка, куренівські оболоні — все захопив старий і вдирається вже до міста. Переліз через дамбу й оточує електричну станцію. Навколо неї насипають земляний вал, бригади робітників, червоно-армійців і студентів боронять електричне серце старого міста, а вода все підступає й підступає... До пароплава треба перебігти наспіх помощеними дошками, бо вода геть залила вже узбережну вулицю. Дніпро цього року ще раз наважився помірятися силами, він підступив уже під самісінькі київські гори й посміхається з настороженого, здивованого міста.
Пароплав і тепер затримався. Вже одлетіла гроза, і сполоскані зорі ясно розсипаються на змитому, відсвіженому тлі, сходить місяць, але пароплав усе ще стоїть. Та ми йому сьогодні не поставимо це на карб. Він і сам би давно вже охоче рушив у заводнену, потужну просторінь весняного Дніпра, та він мусить чекати, поки на нього навантажиться саперна рота. Десь піц Пічками Дніпро серйозно загрожує залізничному мосту, й сапери поспішають на допомогу. Червоноармійці спритно зносять на пароплав лопати, кайла, порожні лантухи, завозять польову кухню, і в їхній енергійній похапливості шумує та ж сама весняна наснага, що пойняла землю, воду, рослину й звіра. Навіть стара машина десь усередині пароплава жвавіше починає працювати своїми лопатями, й пароплав летко відпливає нарешті від берега.
І знову знайомий пароплавний антураж. Як уліті, як восени, як завжди. Ніде так парадоксально, як на пароплаві, не переплутується старе з новим, і ніде так не задержуються в цій своїй незайманій цільності живі музейні експонати перейдених епох. Веселі червоноармійці розсипалися по захаращеному речами, багажем і людьми третьому класі, і тут же сидить п'яненький дідок з древньою бабою в білій свитині. Від баби тхне кількома поколіннями, що вже одійшли в минуле, від неї пахне вогкістю могильної землі й цвіллю небуття. Десь глибоко в скрині в неї давно вже припасено білу полотняну сорочку — "на смерть". Баба сидить понуро, мовчки, беззубо жвакаючи зморщеними, як перепечене яблуко, синюватими губами. їй уже ніщо не цікаве, вона ні на кого не дивиться, сидить, як замкнений у клітку дикий птах. Зате дідок ще видригує. Він таки добре десь пригостився і тепер напідпитку геть зовсім розприндився. Підвівся, розмахує ґерлиґою, стукає себе рукою у висохлі, запалі груди й кричить до когось:
— Я георгіївський кавалер! Мене ніхто не іміє права!.. Та я ще в турецьку війну...
Гай-гай, діду, коли була та турецька війна!.. На нього, як на приходька з якоїсь дивної країни, дивляться вражено дві студентки з будівельного технікуму. Он далі протискується на дідівський крик сільський аматор скандалів і пригод, що скидається своїм виглядом на гоголівського коваля Вакулу. Здається, ось зараз він присяде навпочіпки до діда, закурить люльку й почнеться імпровізація "Вечорів на хуторі поблизу Диканьки". Він одсунув з чола на потилицю свою шапку-бирку, щоб краще було видно, зачепив кобеняком якогось франтовитого чорнобильського мефісто. Мефісто з чорним ви-плеканим клинком борідки романтично поставив на свою плетену сакву худезну ногу в напрочуд тоненькому чобітку, поклав на коліна зламаний надвоє портфель з протоколами фінінспектури й пасе очима дебелу, червонощоку вчительку. Мефісто вилаяв Вакулу за нечемність і двома пучками гидливо обструсив те місце, де цупкий кобеняк шморгнув його чепурненького френча.
В кутку коло корми зашилися сектанти. їх легко розпізнати. Вони наче окреме плем'я в чорних хустках з закам'яніло застиглим виразом на безстрасних, жовтавих лицях. Серед них веде перед ціла родина — три потворно схожі одна на одну сестри й такий же брат у кубанці й брезентовому дощовику. Але привідця їх зовсім інакший. Це — кремезний високий чолов'яга з вузькими хитрими очима й непогашеною блудною усмішкою на тонких жорстоких губах. Якби не побожність, що нею оточують його три копії сестер, і не його гугнявий голос, що перший заводить якогось чудернацького канта, цього чоловіка можна було б узяти за типового бандяру з непевної Дороги. Він диригує, одноманітно хитаючи головою і пристукуючи в такт чоботом, але думки, втиснуті в два гострі, пильні ока, шугають далеко від змісту канта. Апостол не дивиться на своє стадо — він за нього певний, його очі пщ примруженими повіками прудко, як собаки-шукачі, бігають по натовпу, обнюхують кожну постать, і треба визнати, що в тих зелених очах криється якась прихована, до часу стримувана сила. Скоро він затягнув своєї монотонної пісні, як його братія одразу посунула наперед, згрудилася коло нього і — хто на ввесь, хто на півголоса, а хто й так, тільки про око ворушачи губами, почали підтягувати.