Баба била себе рукою по тій нозі, що на стрільця наступила, і жалувала його теплими словами.
— Єго, саняку, шо куля добиває, шо бола розбирає! Війт цікавився дальше, начеб з далекої дороги вернув:
— А скрипишник животіє, кумо?
— Аби ми здорові, куме!
— А кум Джемега?
— Ого! Віді, і його син покійник, бо коні самі вернули з форшпанів та іржут селом, аж пуду дає!
— А Драган скривлений?
— У гробі.
— А Іван побожний?
— Пішов.
— А Никифір-плотар?
— Акуратне.
— А Єлена Несторієва?
— Нема, брате!
— А твій, кумо?
— Відлетів сокіл мій ясний!
— А Дзвінничюк Мохнатий?
— Аді, лежит за деком онде, доходит, бідник!
— А Кіф'як мудрий?
— Генде лежит самий, дебя животіє.
— А дєдя цеї дівчини, Андрусеків Петро дубовий, мій сват цукрєний?
— Вперед вона, а в три дни за нев він микнув. А ця Анничька вже однов ногов переступила була за дєдем, за ненєв, але я єї калинков болу перетєла.
Баба вказала очима на в'язку калини, що на клинку під темною стелею звисала і своїми грознами гарячку з хати спивала, аж упрівала.
— Урви-ко китицю, кумко, та кинь-ста, най собі рот загасю,— лакомився війт на ягоду червону.
Кума робила війтові волю і словами його підходила:
— А для кого я вже трету в'язку устарала, як не для свого кума солодкого, голуба срібного, начальника важненького?
— А коло кого я нічьми не сплю, задля кого ватерку підкладаю, кому водиці до головки прикладаю?
— А на кого ж мій кум свої лази здасть, як не на свою кутанницу, желібницу щьиру?
— За чиє здоровлечко я, встаючи-лягаючи, поклони б'ю, світу землю цулую?
Війт пізнавав, що баба лазу доправляється, але збував бабу словами:
— Чей біг дасть, цщ я подужію, кумко, чєй підведуси. А тоді я свою куму пошіную хочь таланом, хочь грешним словом.
Баба клялася, що вона не наважилася на війтову відумер-щину, але тільки із щирості радить йому відказати свій талан такому, що варта, аби відтак за його працю не грузили йому гріб тоті, що не варта. А гадками собі думала, що війтові смерть на бровах сидить і так само, як дякові та іншим ґаздам, улекшила його болу лиш на короткий час, аби міг розпрощатися з білим світом і талан передати.
— Ти собі, черевачу, свеї, а смерть свеї! А твій рід вимер, а талан куда? Абих прем лиш за слугу тобі була, то я твоєї землі варта!
Підійшла до голої дівчини і шепотом вмовлювала:
— Ти чюла, Анничько, єк війт здавав на мене свої лази, свій талан, свою мізерію?
Анничка притакувала бабі, рада, що відпочинок має. Баба уломила букатку жовтого малаю і передала Анничці, приговорюючи: *
— Чому ти, дівко, не їш, лиш ростеш, єк я, заввишки? Набирай, небого, тіла, аби ті ґазда на талан забрав!
Анничка обернулася до вікна і, закривши лице ліжником, їла з долоні малай, аби ніхто не видів, що вона голодна.
Надворі заскомлів війтів пес і гейби вітався. Анничка глипнула на дорогу, вергла з себе ліжник і одним скоком була в дверях, повістуючй, що козаки ідуть. І вибігла голіська.
Баба веселіла і докладала у піч ріща, аби козаки ватру виділи, аби загрівалися і добріли та трупарникам харчів давали.
Підложила сіна дякові під голову, аби відразу мерця було видко, аби козаки смерть виділи. І міркувала:
"Буду їх просити, аби дівку вбрали, аби харчів лишили, аби дєка поховали та й аби бабі чобітки здарували. Але не буду їм навпростець казати, лиш буду до цих трупів говорити, най козаки чуют, най здогадуютси".
Ватра в печі літала по хаті, як мотиль білий. Здибаючися із смертю над головами, бадіків* здригалася і ховалася у бабиних голубих очах, як у теплицях глибоких.
Війт пронир в гадках, а баба надслухала, коли Анничка введе в хату козаків багатих.
Війтів пес дає знати, що йдуть, бо б'є ногами у двері і знов підбігає і скомлить весело та ласиться, тільки що не говорить.
Відчиняються двері. Вбігає Анничка, як смерічка, іиеем заморожена.
— Ану, вгадайте, вуйно, хто йде до нас?
— Бо хто би, єк не кучмарі?
— І кучмар, і ще хтось! Баба зирк у двері.
Високий, як ясінь, козак веде жовніра до хати, попід пахи тримаючи.
Війтів пес скаче жовнірові на груди, твар йому лижеч, під ноги лягає.
Козак здоровкае бабу і питається, чи його добре справили до старости.
Баба відрікае, що тут трупарня, а козак вказує рукою на жовніра і питається баби, чи пізнає сього неприятеля?
Баба вдивлюється в твар жовніра і не пізнає його, а Анничка передоганяє бабу:
— Вуйно, таж це вуйків Петро!
— Котрого вуйка?
— Аді, війтів Петро!
— Варе? Таже у Петра був хід май-май, був розмах в руках, був цвіт у лици, була буйність, а це жовтий лист на крушині.
— Самий він,— припечатав жовнір,, а козак посміхнувся, на Анничку споглядаючи.
— Ци я тебе, синку, мала сама розпізнати, коли тебе рідний дєдя не пізнає.
— Рідний дєдя? А де ж мій .дєдя? — питав жовнір голосом, що великої згуби шукає.
Війт, що дотепер запер був дух у собі і проникав очима жовніра та пантеличився і завертав свої гадки від жовніро-вого лиця, розпізнав свого сина по голосі акуратно і, зібравши всю силу, підоймався із мерви. Але лежа держала його гаками і не пускала. Рвався, сіпався і кидався, як на грані, але сила норовилася, як би під строму скалу. Видобував з грудей замерзаючі слова і кликав:
— А йди ж ста, Петре!
Син стрепенувся, як би від грому, і скочив до дєді. Але не доскочив. Станув як серед води і шукав руками:
— Дєдику мій рідний, де ви?
Війтове лице перекривилося з болю, а очі завірилися. Вхопив за руки сина, як потопаючий ловить берег. Син хилився і цілував дедеві руки.
А дєдя досягав синове лице руками, брав його в долоні, тримав перед собою, як своє переболене серце, і заревів, наче біль бардою перерубував:
— А ти де дів очі, Пе-тре?
І, як оком моргнути, війт замовк і повалився на свою постіль, гей перепилений явір, а син шукав його руками і оправдувався, що свої очі лишив тісареві під Раранчем !.
— Не збануйте, дєдику, на мене, шо-сми прийшов ід вам сліпцем темним, невидючим, аби вас відознати.
— Не думкуйте, не тускуйте, ручок собі не ломіт, серця не з'їдайте!
— Не видивлюйте собі старих очей у мої дві темні гаврі!
— Не гидуйте таким лицем дуплавим, таким старчуком вічним!
— Бо я щєсливий у бога, шо-сми ваші слова почув, шо ваші ручки цулую!