Баба розв'язала оберемок ріща і посторонком зв'язувала довгому Тополюкові руки, витолковуючи йому, що руки — то не колачі плетені, ані не бануш, ані не мачка кортача.
— Віді, заклєв'го хтос у погану годину, що таку тєжку лєжу має, віді, уколов когос в церквах, свічки не даючи, — узнавав війт, до куми звертаючись.
К ума перечила:
— Він червачька не настолочив,єк мід, добриня був, його клєтьба ні заклін не досєгали, але горєчка мачки забагає!
Баба заговорилася і не покмітила, як станула на ногу Тополюковому сусідові. Сей сусід отік із сну збудився і застогнав на всю трупарню.
— Ба шо ті так потинат, дзвінкий ровтарю, стрільче уважний, — довідувався війт, але стрілець обертав на сіні свою, гейби оленячу, твар спичасту з боку на бік і співучо вистогнував, що його головонька бідна.
Баба биоа себе рукою по тій нозі, що на стрільця наступила, і жалувала його теплими словами:
— Єго, саняку, шо куля добиває, шо бола розбирає!
Війт цікавився дальше, начеб з далекої дороги вернув:
— Аскрипишник животіє, кумо?
— Аби ми здорові, куме!
— А кум Джемега?
— Ого! Віді, і його син покійник, бо коні самі вернули з форшпанів та іржут селом, аж пуду дає!
— А драган скривлений?
— У гробі.
— А Іван побожний?
— Пішов.
— А Никифір-плотар?
— Акуратне.
— А Єлена Несторієва?
— Нема, брате!
— А твій, кумо?
— Відлетів соків мій ясний!
— А Дзвінничюк Мохнатий?
— Аді, лежит за дєком онде, доходит, бідник!
— А Кіф'як Мудрий?
— Генде лежит самий, дебя животіє.
— А дєдя цеї дівчини, Андрусєків Петро дубовий, мій сват цукрєнний?
— Вперед вона, а в три дни за нев він микнув. А ця Анничька вже однов ногов переступила була за дєдем, за ненєв, але я єї калинков болу перетєла.
Баба вказала очима на в'язку калини, що на клинку під темною стелею звисала і своїми грознами гарячку з хати спивала, аж упрівала.
— Урви-ко китицю, кумко, та кинь-ста, най собі рот загасю, — лакомився війт на ягоду червону.
Кума родила війтові волю і словами його підходила:
— А для кого я вже трету в'язку устарала, як не для свого кума солодкого, голуба срібного, начальника важненького?
— А коло кого я нічьми не сплю, задля кого ватерку підкладаю, кому водиці до головки прикладаю?
— А на кого ж мій свої лази здасть, як не на свою кутанницу, жєлібницу щьиру?
— За чиє здоровлєчко я, встаючи-лягаючи, поклони б'ю, світу землю цулую.
Війт пізнавав, що баба лазу доправляється, але збував бабу словами:
— Чєй, біг дасть, шо я подужію, кумку, чєй, підведуси. А тоді я свою куму пошіную хочь таланом, хочь грешним словом.
Баба клялася, що вона не наважилася на війтову відумерщину, але тільки вііз щирості радить йому відказати свій талан такому, що варта, аби відтак за його працю не грузили йому гріб тоті, що не варта. А гадками собі думала, що війтові смерть на бровах сидить і так само, як дякові та іншим газдам, улекшила його болу лиш на короткий час, аби міг розпрощатися з білим світом і талан передати.
— Ти собі, черевачу, свеї, а смерть свеї! А твій рід вимер, а талан куда? Абих прем лиш за слугу тобі була, то я твоєї землі варта!
Підійшла до голої дівчини і шепотом вмовлювала:
— Ти чюла, Анничько, єк війт здавав на мене свої лази, свій талан, свою мізерію?
Анничка притакувала бабі, рада, що відпочинок має.
Баба уломила букатку жовтого малаю і передала Анничці, приговорюючи:
— Чому ти, дівко, не їш, лиш ростеш, єк я, заввишки? Набирай, небого, тіла, аби ті газда на талан забрав!
Анничка обернулася до вікна і, закривши лице ліжником, їла з долоні малай, аби ніхто не видів, що вона голодна.
Надворі заскомлів війтів пес і гейби вітався.
Анничка глипнула на дорогу, вергла з себе ліжник і одним скоком була в дверях, повістуючи, що козаки ідуть.
І вибігла голісінька.
Баба веселіла і докладалу у піч ріща, аби козаки ватру виділи, аби загрівалися, і добріли, та трупарникам харчів давали.
Підложила сіна дякові під голову, аби відразу мерця видко було, аби козаки смерть виділи.
І міркувала.
"Буду їх просити, аби дівку вбрали, аби харчів лишили, аби дєка поховали та й аби бабі чобітки здарували. Але не буду їм навпростец казати, лиш буду до цих трупів говорити, най козаки чуют, най здогадуютси".
Ватра в печі літала по хаті, як мотиль білий.
Здибаючися із смертю над головами бадіків, здригалася і ховалася у бабиних голубих очах, як у теплицях глибоких.
Війт пронир в гадках, а баба надслухала, коли Анничка введе в хату козаків багатих.
Війтів пес дає знати, що йдуть, бо б'є ногами в двері, і знов підбігає, і скомлить весело, та ласиться, тільки що не говорить.
Відчиняються двері. Вбігає Анничка, як смерічка, інеєм заморожена.
— Ану, вгадайте, вуйно, хто йде до нас?
— Бо хто би, єк не кучмарі?
— І кучмар, і ще хтось!
Баба зирк у двері.
Високий як ясінь, козак веде жовніра до хати, попід пахи тримаючи.
Війтів пес скаче жовнірові на груди, твар йому лиже, під ноги лягає.
Козак здоровкає бабу і питається, чи його добре справили до старости.
Баба відрікає, що тут трупарня, а козак вказує рукою на жовніра і питається баби, чи пізнає свого неприятеля?
Баба вдивлюється в твар жовніра і не пізнає його, а Анничка передоганяє бабу:
— Вуйно, таж це вуйків Петро!
— Котрого вуйка?
— Аді, війтів Петро!
— Варе? Таже у Петра був хід май-май, був розмах в руках, був цвіт у лици, була буйність, а це — жовтий лист на крушині.
— Самий він, — припечатав жовнір, а козак посміхнувся, на Анничку споглядаючи.
— Це я тебе, синку, мала сама розпізнати, коли тебе рідний дєдя не пізнає.
— Рідний дєдя? А де ж мій дєдя? — питав жовнір голосом, що великої згуби шукає.
Війт, що дотепер запер був дух у собі, і проникав очима жовніра, та пантеличився, і завертав свої гадки від жовнірового лиця, розпізнав свого сина по голосі акуратно і, зібравши всю силу, підоймався із мерви. Але лежа держала його гаками і не пускала. Рвався, сіпався і кидався, як на грані, але сила норовилася, як би під строму скалу. Видобував з грудей замерзаючі слова і кликав:
— А йди ж ста, Петре!
Син стрепенувся, як би від грому, і скочив до дєді. Але не доскочив. Станув як серед води і шукав руками:
— Дєдику мій рідний, де ви!
Війтові лице перекривилося з болю, а очі завірилися. Вхопив за руку сина, як потопаючий ловить берег.