що незатишно, — сказав би страшно, бо сидить тут і не може радіти, як ці всі люди за столом, куми тітчині зі станції, й сама тітка, й баба Марійка, — боявся того часу, коли наважиться вимовити слова, сто разів подумані й вивчені напам'ять дорогою. Кожна хвилина цього сидіння здавалась йому хвилиною-велетнем, якщо згадати батькові хвилини-чекання. Йому здалося, що вже потроху розуміє, чого тітчина кума так на нього поглядає та не така балакуча зробилася. А може, то його позирки щось їй промовляли, хоч він то не думав нічого казати, ні вголос, ні поглядом; або це самі думки його такі виразні, що їх бачать. Аж радісно немов стало, коли станційна тітка до всіх якось, але на нього дивлячись, сказала: "А Славка на мене чогось так дивиться". Й не треба було нічого відповідати, бо знов весело зробилося за столом, — його ж рідна тітка Ганя сказала, що Славка прийшов по молоко й зара буде йти додоми. Але й устаючи з-за столу не з такою важкою душею, він собі дивувався, чого це не вистачило сили висловити завчене. Хоч що-небудь, але щоб це трохи пояснювало оцю страшну обставину, що десь тамо лежить його батько й чекає, а тут сидить ця станційна тітка, яка колись батькові наливала в буфеті й ніколи не казала "Грицю, не пийте", а коли батько попався, то ще й хотіла на нього списати якісь давніші свої нестачі. "Сказав би, ви мені так подобаєтеся", — учила його тітка Ганя, й за цими словами поверталася давня втіха од цієї теплої, запашної хати, аж вій сам починав виправдовувати тітчину куму, бо якби ж на ній була якась провина, то це б вона туто не сиділа та не жартувала з ним. Вже й молоко беручи до рук, починав вірити в таку аж несправжність усього пережитого — що батькові нічого не треба, застане його вдома зовсім не такого, як був, й тітка ця ні в чому не винувата, бо вона собі торгувала, а ти як не хоч, то не купуй. Забувся б тако про все на світі, побіг уже не вуличкою, а берегом, та ще тітка чогось не пускає, й не дуже допитуючись од нього, що він ще хотів, але й він з цим молоком як уві сні — не знає, скільки стояв би заніміло. І тут порятунок його перейняв, тітчиними словами питаючись: "Це ви в нас брали?" — "Та то батько щось хтів", — "Скажеш батькові, що в нас нема". Ще коли — ще думаючи про батька, який, замикаючись, брів через хату до свого ліжечка під грубкою, — він жив цим передчуттям відповіді, знаючи, що, якою б вона не бул— принесе йому втіху
й полегкість, а ще розуміння виконаного обов'язку перед батьком. І хай там батько й через півроку довідуватиметься в тітки, чи син приходив, — вона скаже, що був, але вона йому не дала, й слухати навіть не хотіла. А батько й не гніватиметься на тітку Ганю, його більше втішатиме інше: виходячи у муках зі своєї страшної хвороби, він у відповідях і рухах тітчиних шукатиме хоч якоїсь нещирості, щоб потім, усе зваживши, допікати йому. Але й батько, й він, не згадуючи навіть про це, знатимуть уже найголовніше, що їх надовго, аж поки батька знов не кине у непам'ять, зробить мовчазними спільниками: він батькові не збрехав. Диво його брало, чому це тепер треба вертатися до всього того, що мовби належало до пережитого, стало його досвідом; буцім десь там, нагорі, справжніше життя було, якесь простіше, а батько уявлявся йому аж добрішим і зовсім неохочим до цього питва. То що ж він казатиме тітці, як її пожаліє, — всеодно ж немає її донечки Катерини, двоюрідної його сестрички; як це тепер можна знов пережити те, що вже раз пережив (ще лежали вони з сестричкою Любою в ліжечку під грубкою, коли тітка Ганя зайшла з автобуса й сказала, що нема вже Катрусі, — дали сильних ліків, і глисти підійшли до горла; якось дивно так було йому, чого це тітка приїхала сама з Житомира без доці, хоч і неживої)? А це знов дивися й думай, що це не так собі тітка, а жінка, а він мусить ставати таким чоловіком, яким себе трохи оно відчував, й слухати цю жінку, повертатися до чогось незатишного, болючого, — може, до самої думки, яку раніше геть не впускав до себе, про смерть, бо вона навідувалася не з образом когось чужого, не з Катрусею навіть, а з батьком. Можна було втішатися ну ще чим — що баба Секлета яка оно стара, аж вічна, але колись її смерть забере, та це не буде так боляче ні для кого, а от про батька такого собі не дозволиш подумати, бо це буде не проста смерть — насправді довга, і така видна, як вона йде або заглядає коли-не-коли, й нічого не можуть їй заподіяти, не кишнеш, їй-бо, як на курку. Трохи згадуючи ще цих жінок на містечку, порівнюючи їх з цією жінкою, своєю тіткою, він аж починав думати про них усіх як про якусь одну жінку, й навіть не про одну жінку, бо їх докупи хіба складеш, а про дух-жінку, чого й у житті не буває, але про це можна всеодно думати як про жінку, — як вони вміють повертатися до чогось пережитого й знов, згадавши собі пережите, хвилюватися й страждати тепер, як тоді, коли насправді були свідками й причетними до чогось страшного в житті. Він аж не вірив, що можна так просто й чітко почути в собі першу думку, що виникає після глибокого думання, про яке не дано знати й навіть відчувати, — він подумав, що це, жіноче, аж якось дратує, ну не хотів би не те що стояти туто й слухати ці жалі й повторені страждання душі, а й взагалі хай би такого не існувало, бо ніщо інше так не завдає болю, навіть батьків теперішній стан, як це жіноче; ні від чого так не хотів би втекти, щезнути, як від нього. І от коли треба щось подумати "наперед, знаючи, що так воно неодмінно й буде, й подумаєш, і воно трапляється, то іншого чогось такого й не могло цього разу напроситися: не захочеться йому більш звідти, згори, куди він ще мусить вертатися, злазити в цю долину, де стоїть хата з гарним духом; от би в якій пожити, бо це була така собі спрайжня сільська хата, не така, як їхня, схожа на міську чи на той барак у березі проти школи, — не кортітиме ж навіть настільки, як от тепер, коли він у цій долині, йому кортить нагору, до батька. Прямуючи трохи іншим боком, як він собі назначив ще зразу, — на подив тітчин, — городом, берегом далі, він пробував утішати потроху не тітку Ганю, бо думав, що це їй вертатися знов за стіл до своїх кумів й продовжувати маленьке свято, од якого він одірвав тітку, — втішання його десь поверталося до тієї жінки, у якій щось могло бути й від тітки Гані. Так легше йому було вибиратися з цього зарослого й багатого світу, ступати під високими деревами, насадженими дідом Андрієм Прокопчуком, — це був інший світ, не подібний до першого, з густими городами на два боки — баби Прокопчуч-ки та тітки Гані, садком; тут можна було поринути в таку глибину між пеньками й латачем, де не вбувала вода й сухої пори. Тримаючись попід городами, він з якоюсь вивільненою радістю шукав у цих прихованих попід пеньками й латачем прозорих мілких водах досі невідомого йому світу, й це така була радість, що нею можна було виповнити всі інші, знані йому досі, світи, але й така, що тільки й можна самому радіти, й ніхто вже не стане й не зрадіє однаково із тобою. Але й не зрадіє, коли почує іншого разу від тебе цю радість, якої ти зазнав, — не впізнаватимуть з пам'яті ні тих берегів, ні тих закрутів річкової течії, схованої в зіллі та очеретах. Казатимуть