— Та сама, що й уночі?
— Не знаю. Раніше вони вдень не виходили. А ти Мар'яну чекаєш?
— Вона з Діком пішла збирати гриби.
— Я знаю, я їх сам випускав. Та ти не хвилюйся. Якщо з Діком, то нічого не станеться. Він вроджений мисливець.
Олег кивнув. У цих словах була образа, хоча Томас не хотів ображати Олега. Просто так вже склалося, що Дік більш надійніший, Дік справжній мисливець, а він, Олег, не зовсім мисливець. Ніби бути мисливцем — найбільше досягнення людства.
— Я, звичайно, розумію, — посміхнувся раптом Томас. Він опустив арбалет і притулився спиною до стовпа частоколу. — Але це питання пріоритету. У невеликому товаристві, скажімо, схожому на наше, здатність, наприклад, до математики, відступає на крок за шкалою цінностей порівняно з умінням вбити ведмедя, що несправедливо, але зрозуміло.
Посмішка у Томаса була ввічлива, довгі губи вигиналися у кутиках вуст, ніби їм не вистарчало місця на обличчі. Лице було темним, усе у глибоких зморшках, а очі ще темніші. І білки жовті. У Томаса хвора печінка. Можливо, через цю хворобу він зовсім облисів і часто кашляв. Але Томас був витривалим і найкраще за всіх знав дорогу до перевалу.
Томас підняв арбалет і, не прицілюючись, випустив стрілу. Олег кинув погляд туди, куди, вереснувши, метнулася стріла. Шакал не встиг зреагувати. Він випав з кущів, ніби кущі тримали його, а тепер відпустили. Він упав на траву і, смикнувшись, затих.
— Постріл майстра, — сказав Олег.
— Дякую. Треба відтягти, поки вороння не налетіло.
— Я притягну, — запропонував Олег.
— Ні, — заперечив Томас, — він не один. Краще збігай за своїм арбалетом. Якщо наші повертатимуться, їм доведеться йти через зграю. Скільки шакалів у зграї?
— Я шість штук вночі нарахував, — відповів Олег.
Чорна пащека шакала була роззявлена, біла шерсть стирчала голками.
Олег уже повернувся, щоб бігти за арбалетом, але його зупинив посвист Томаса. Посвист гучний, чутно у кожному кутку селища.
Зупинитися? Ні, краще за арбалетом! Це одна хвилина.
— Що там? — Мати стояла в дверях.
Він відштовхнув її, схопив зі стіни арбалет, ледь не вирвавши гак. Де стріли? Під столом? Близнюки, чи що, вкрали?
— Стріли за пічкою, — сказала мати. — Що трапилося? Щось з Мар'яною?
Старий вибіг з пікою. Бо ж як стрілятимеш з арбалета однією рукою? Олег обігнав Старого, і, не зупиняючись, почав витягати з сагайдака стрілу, хоча на ходу цього робити не вартувало. Усі малюки селища летіли до частоколу.
— Назад! — грізно вигукнув Олег, але його ніхто не послухався.
Поруч з Томасом вже стояв Сергіїв, тримаючи в руці великий лук. Чоловіки напружено наслухали. Сергіїв підняв руку без двох пальців, наказавши тим, хто підбігав ззаду, завмерти.
І тоді з рівної сірої стіни лісу долинув крик. Людський крик. Крик був далекий, короткий, він урвався — і запала мертва тиша, оскільки усі мешканці у селищі боялася навіть дихнути. Навіть немовлята в колисках замовкли. І Олег уявив, ні, навіть побачив, як там, за стіною дощу і білявих стовбурів, у лісі, що жив, дихав і рухався, притиснувшись спиною до теплої кори, стоїть Мар'яна, а Дік, упавши на коліно, — кров бризкає з пошматованої шакалом руки, — намагається перехопити піку.
— Старий! — крикнув Томас. — Борисе! Залишайся біля частоколу. Олеже, біжи за нами.
У лісі їх наздогнала тітка Луїза зі своїм знаменитим тесаком, яким вона минулого року відігнала ведмедя. У другій руці вона тримала головешку. Тітка Луїза була великою, товстою і страшною жінкою — короткі сиві пасма у всі боки, балахон надувся дзвоном. Навіть дерева боязко втягували гілки і скручували листя, тому що тітка Луїза була схожою на злого демона, який взимку рикає в ущелині. І коли тітка Луїза зіткнулася з ліаною-хижаком, та не схопила жертву, а заховалася за стовбур, наче ляклива змія.
Томас так несподівано зупинився, що Сергіїв ледве не налетів на нього, і, засунувши два пальці в рота, засвистів. Ніхто в селищі не вмів так оглушливо свистіти.
Коли свист затих, Олег відчув, як зачаївся, злякався ліс людського гамору, людської тривоги та гніву. Тільки чути було, як важко дихає дебела тітка Луїза.
— Сюди! — закричала Мар'яна.
Голос її пролунав зовсім близько. Вона навіть не крикнула, вона покликала, немов з іншого боку селища. І потім, коли вони побігли знову, Олег почув голос Діка, вірніше ревіння, схоже на звірине, і скажене ухкання шакала.
Олег кинувся вбік, щоби обігнати тітку Луїзу, але перед ним виникла спина Сергіїва, котрий не встиг навіть одягнутися і біг тепер в одних шкіряних штанах.
До смерті перелякана Мар'яна стояла, втиснувшись у м'який білий стовбур старої товстої сосни, який ніби увігнувся, намагаючись захистити дівчину. Але Дік не впав. Дік відбивався ножем від великого сірого шакала, який ухилявся від ударів, шипів і звивався. Ще один шакал корчився поруч на землі зі стрілою у животі. І штук п'ять, не менше, сиділи неподалік, наче глядачі. Шакали мають таку дивну звичку. Вони не нападають зграєю, а вичікують. Якщо перший не загризе здобич, до справи береться другий. І так далі, доки не переможуть. Вони не бережуть один одного. Вони цього не розуміють. Сергіїв, коли розтинав одного шакала, заледве знайшов у нього мозок.
Шакали-глядачі, як по команді, повернули морди до людей, котрі увірвалися на галявину. І Олегу несподівано здалося, що червоні очі шакалів дивляться на нього з осудом. Хіба можна нападати гуртом? Це ж не за правилами. Шакал, який все ще намагався вирвати ніж, раптом упав на бік. У його шиї стирчала стріла. Виявилося, що Томас встиг вистрелити, поки Олег роздумував. А Дік, ніби чекав цього, і відразу ж кинувся з пікою до інших шакалів. Поруч з ним вже були Сергіїв і тітка Луїза з тесаком та головешкою. Перш ніж шакали зрозуміли, що трапилося, двоє з них валялися мертвими, а решта кинулися у хащі. Ніхто за ними не побіг. А Олег підбіг до Мар'яни:
— Ти як?
Мар'яна плакала. Притулила до грудей ворухкий мішок з грибами і гірко плакала.
— Не мовчи, скажи, що трапилося? — злякався Олег.
— Мене перекотиполе обпекло, — плакала Мар'яна. — Тепер я буду рябою.
— Шкода, що ви так швидко прибігли, — сказав Дік, витираючи кров із руки,— я тільки добрав смаку.