У селищі Казик був завжди тихий і мовчазний. Він ніколи не плакав і не бився. І ніхто не хотів битися з ним, бо у будь-якій бійці Казика охоплювала холодна ненависть. Він не вмів бавитися.
Спочатку тітка Луїза боялася, що Казик — недоумок. Але до школи він ходив слухняно. У класі майже завжди мовчав, коли його не запитували і не задавав ніяких запитань, але мав хист до навчання, слухав усіх і все запам'ятовував. Старий стверджував, що у Казика прекрасна фотографічна пам'ять. "На Землі, — казав він, — з нього виріс би визначний чоловік. Але тут для нього замало інтелектуальної їжі. Це талановитий, майже завжди голодний мозок". — "Дай йому все, що можеш, — казала тітка Луїза, — а потім, на Землі, інші додадуть йому решту".
Ідолом, покровителем і вірним другом Казика був Дік. І тому, що Дік був людиною лісу. І тому, що обоє були сиротами. Дік взагалі майже не пам'ятав своїх батьків. Казик втратив їх під час епідемії, коли був зовсім маленьким. Він ніколи не називав Луїзу мамою. Фуміко, інша вихованка Луїзи, кликала її мамою. Казик — тільки Луїзою.
Восени, невдовзі після повернення з гір, де лежав розбитий "Полюс", Казик з Діком були в лісі. Вони пішли на далеке полювання, на схід, кілометрів за двадцять. Туди восени відходять стада мустангів. М'ясо мустангів неїстівне, навіть шакал не чіпає мустанга. Але в мустангів є дивовижний повітряний міхур. Тварина роздуває його, коли рятується від погоні. Тоді мустанг із сухої, жилавої, ледь схожої на коня комахи, перетворюється на яскраву кулю і піднімається в повітря. Його повітряний міхур еластичний і міцний. З нього роблять чудові віконні плівки, мішки, сумки, посудини для води та зерна і багато інших корисних речей. А дівчатка в селищі започаткували моду — райдужні легенькі накидки — і бігають у них, як метелики.
Мисливці вийшли на світанку. Нічого цікавого в лісі вони не зустріли. У ті дні всі ще жили пам'яттю про дивний похід до перевалу, і тому мовчазний Казик був на себе не схожий — він замучив Діка запитаннями. Він тихо і легко крокував поруч, не дивлячись під ноги, перестрибував через живе коріння, інколи нахилявся, щоби накрити твердою долонею солодкий гриб і кинути, не задумуючись, до рота, інколи стрілою кидався убік, аби принюхатися до сліду, але одразу ж повертався з наступним запитанням:
— Він весь із заліза?
— Зі сплаву.
— І більший за наше селище?
— Як наша огорожа. Ні, більший.
— І круглий?
— Мауглі, ти вже питався.
Дік не любив розмовляти в лісі. В лісі далеко чути. В лісі самому потрібно слухати. Казика такі зауваження не бентежили. Він все одно чув краще за будь-якого звіра.
— Я ще спитаю, — вперто казав Казик. — Мені подобається запитувати. Наступного літати візьмеш мене на "Полюс"?
— Обов'язково. Якщо ти будеш добре поводитися.
Казик фиркнув. Він поводився так, як вважав за потрібне.
— Я хочу полетіти до зірок, — признався Казик. — Зірки значно більші, ніж наш ліс, ніж уся ця земля. Ти знаєш, куди я поїду, коли ми повернемося на Землю? Я поїду в Індію.
— Чому? — здивувався Дік.
— Так... — Казик раптом знітився. — Хочу.
Деякий час вони йшли мовчки.
— Я би залишився тут, — несподівано сказав Дік. Він ніколи нікому не казав про це.
Казик мовчав. Раптом він розбігся, вистрибнув на низьку горизонтальну гілляку, дотягнувся до горіхового гнізда і, зірвавши його, кинув у мішок.
— Ввечері підсмажимо, — сказав він, зістрибуючи на землю.
Дік насупився. Він був незадоволений собою. Це він мав побачити гніздо горіхів. Для Діка ліс був полем бою, на якому він завжди намагався перемагати. В лісі чатувала постійна небезпека, яку потрібно було подолати чи обійти, в лісі ховалася здобич, яку треба було наздогнати, хижаки або смертельні тварюки, яких або вб'єш ти, або вони вб'ють тебе. Для Казика ліс був домівкою, навіть більшою домівкою, ніж селище, бо саме існування селища було чужим для цього світу, і ліс примирився з ним лише тому, що люди виявлялися мудрішими і хитрішими. Ліс для Казика був зрозумілий і тому не страшний. Він не боровся з ворогами. Якщо він був сильніший, то відганяв суперника. І уступав дорогу тому, хто був сильніший за нього. Але й особливої любові до лісу він не відчував, як і не відчував будь-яких почуттів до повітря чи води. Всі його почуття, думки, надії були пов'язані з тим світом, який оживав у розповідях дорослих, у пам'яті Луїзи і Старого. Той світ — світ зірок і космічних кораблів, світ, у якому його чекала Земля, був йому формально відомий краще, ніж будь-кому в селищі. Тільки про це ніхто не здогадувався. Тому що Казик запам'ятав все, що говорив про Землю Старий, все, що чув із розмов дорослих. Він знав, яка висота Евересту і коли жив Олександр Македонський, атомну вагу усіх мінералів і довжину Брахмапутри. Його дитяча голова була переповнена цифрами і фактами, які не мали жодного стосунку до сірого світу селища. Особливо його полонила історія — мільйони поколінь, кожне з яких жило, воювало, будувало, змінюючи одне одного на Землі. Мільярди людей і безмір подій, пов'язаних складністю взаємин, перетворювали ліс і селище в якусь абстракцію, на кшталт нудного сну, який треба перетерпіти.
"Я цілий рік ходитиму в музеї, — казав він собі, — я знаю, як вони називаються: Ермітаж, Лондонський музей, Прадо, Пергамон..." Але про це він нікому не казав. Навіщо говорити?
Коли влітку Мар'яна, Дік з Олегом і Томас Хінд пішли до перевалу, Казик подумки пройшов з ними весь шлях по горах. І задовго до того, як вони повернулися, він перестав їсти, спати — він слухав. Слухав, коли вони повернуться. Саме він зустрів їх кілометрів за десять від селища, коли вони з останніх сил тягнули болотом саморобні санки, завантажені цінностями з корабля.
Він випитав кожного зокрема, тихо і наполегливо, про те, що вони бачили на кораблі. Він знав, що треба чекати наступного літа, щоби повернутися на "Полюс", і три роки видалися йому короткими. Мине зима, Олег із Сергіївим здогадаються, як відремонтувати зв'язок, налаштують радіо, і тоді Земля пришле допомогу.
Коли стемніло, а стемніло о четвертій, Дік з Казиком зупинилися на ночівлю в гаю смердючок. Лісові звірі уникають таких місць, але якщо потерпіти, то до запаху можна звикнути. Наступного ранку Дік з Казиком знайшли стадо мустангів, нечутно підповзли до них і вибірково вбили кілька старих самців. Дік стріляв з арбалета, бластер з корабля він носив з собою, але не користувався ним — шкодував заряд. Казик убив лише одного мустанга. Його завдання на полюванні було іншим — він гнав самців на Діка так, щоб вони не змогли полетіти. Убив він ножем, який йому зробив Сергіїв, — він зробив ножі усім мешканцям селища з металевої драбини, яку притягнули з "Полюса".