– Маленький Ватель ще не такий поганець, як інші! – сказала пані Тонсар-невістка.
– Він? – вигукнув Ларощ. – Він свою службу так само робить, як і інші; із смішної історії, правда, він сміється разом з вами, тільки ближче з ним від цього не станете; він найвредніший з усіх трьох і такий же бездушний до бідного люду, як Мішо.
– А в пана Мішо все ж гарненька дружина, – сказав Ніколя Тонсар.
– Вона вагітна, – сказала стара. – Тільки, як справа отак піде далі, її маляті зроблять кумедні хрестини, коли вона отелиться.
– О, всі ці паризькі армінаки, – сказала Марі Тонсар, – не можна з ними й посміятися… а коли й буває таке, вони все одно пропишуть вас у протокол, не турбуючись про вас, ніби це й не вони сміялися…
– А ти пробувала їх закрутити? – сказав Курткюїс.
– Ще б пак!
– Все ж, – рішуче сказав Тонсар, – вони такі ж люди, як і всі інші: можна й до них добратися.
– Та, слово честі, що ні,– заперечила Марі, продовжуючи свою думку, – вони зовсім не сміються; не знаю, чого такого їм дають усередину, бо, після всього, молодчик з павільйону, той хоч жонатий, а Ватель, Гайяр і Штейнгель – ні; у них нема нікого в усьому краї, жодна жінка на них не зазіхає…
– Подивимося, як підуть справи під час збирання хліба й винограду, – сказав Тонсар…
– Вони не перешкодять збирати колоски, – сказала стара.
– Ну, як сказати, – відповіла невістка Тонсар. – їхній Груазон казав так, що пан мер надрукує об’яву, де буде написано, що ніхто не може збирати колоски без посвідки про бідність. А хто її даватиме? Він же сам! Він їх багато не дасть. Він ще надрукує заборону виходити в поле, аж поки буде вивезено останній сніп.
– От як! Та він гірший за всякий град, отой кірасир! – вигукнув Тонсар, не тямлячи себе.
– Я про це дізналася тільки вчора, – відповіла його дружина, – коли піднесла Груазонові скляночку вина, щоб витягти з нього якусь новину.
– От теж щасливчик! – сказав Водуайє.– Поставили йому будинок, дали йому гарну жінку, є в нього прибутки, живе він, як твій король. А я двадцять років прослужив польовим сторожем і нажив собі тільки застуду.
– Так, він щасливець, – сказав Годен, – в нього є своє добро…
– Сидимо ми тут, як справжнісінькі дурні! – вигукнув Водуайє.– Ходімо, глянемо хоч, що там діється в Коншах; тамтешні ж нетерплячіші за нас…
– Ходімо, – сказав Ларош, не зовсім твердо стоячи на ногах. – Коли я не покінчу там з одним або з двома, то я не я буду.
– Ти? – сказав Тонсар, – ти дав би забрати хоч усю громаду. А я, коли хто торкне мою стару, – ось вона, моя рушниця, вона промаху не дає.
– Ну, гаразд, – звернувся Ларош до Водуайє,– хай тільки заберуть кого з Коншів, і один жандарм полетить з ніг.
– Сказано, дядьку Ларош! – вигукнув Курткюїс.
– Сказано, – відповів Водуайє,– та не зроблено і не буде зроблено… І яка рація в тому, що тебе відшмагають?.. Вже, коли вбивати, то краще вбити Мішо.
Під час цієї сцени Катрін Тонсар вартувала біля дверей шинку; вона повинна була вчасно попередити завсідників, щоб вони замовчали, коли хтось пройде мимо. Незважаючи на те, що випите вино вдарило в ноги, усі присутні скоріше вилетіли, ніж вийшли, з шинку, і войовничий пал повів їх до Коншів шляхом, який на протязі чверті льє лежить вздовж стіни егського парку.
Конші були справжнім бургундським селом з однією вулицею, на якій лежав великий шлях. Деякі будинки були з цегли, інші глинобитні; але всі вони мали жалюгідний вигляд. Департаментський тракт з Віль-о-Фе підходив до села ззаду, і звідси воно було досить мальовниче. Між великим шляхом і ронкерольськими лісами, що становили продовження егських лісів і прикривали всі висоти, протікала невелика річка, де кілька досить красиво згрупованих будинків оживляло пейзаж. Церква і священицький будинок становили окрему групу, звідки відкривався краєвид на грати егського парку, який доходив до цього місця. Перед церквою лежав обсаджений деревами майдан, на якому змовники з "Великих-ГУ-синіх" побачили жандармів і прискорили свій навальний крок. У цей момент з Коншської брами виїхало троє вершників, і селяни пізнали генерала, його слугу й начальника охорони Мішо, які галопом помчали до майдану; Тонсар і його компанія наспіли туди на кілька хвилин пізніше. Правопорушники, чоловіки й жінки, не чинили жодного опору; всі вони стояли, оточені п’ятьма суланжськими жандармами і п’ятнадцятьма іншими, приїжджими з Віль-о-Фе. Все село зібралося тут. Діти, батьки й матері арештованих метушилися туди й сюди і приносили їм усе потрібне на час їх ув’язнення. Досить цікаве видовище являла ця розлючена, але майже мовчазна сільська юрба, яка начебто прийняла якесь рішення. Розмовляли тільки жінки – старі й молоді. Діти й дівчатка-підлітки здерлися на складені дрова та купи каміння, щоб краще бачити всі події.
– Вони добре обрали час, ці гусари гільйотини, приїхали саме на свято…
– Що ж, то ви так і дасте забрати свого чоловіка? А що з вами буде за ці три місяці, найкращі в році, коли поденщина оплачується так дорого?..
– Ось хто справжні злодії!.. – відповіла жінка, загрозливо дивлячись на жандармів.
– Що це ви, стара, на нас скоса дивитесь? – сказав вахмістр. – Майте на увазі, що з вами скоро впораються, коли ви дозволите собі нас лаяти.
– Я нічого не сказала, – поспішила відповісти жінка з приниженим і жалюгідним виглядом.
– Я щойно чув слова, про які я міг би примусити вас пошкодувати…
– Ну, ну, діти мої, спокійніше! – сказав коншський мер, що разом з тим був і поштмейстером. – Якого чорта! Цим молодцям дано наказ, мусять же вони його виконувати.
– Правильно! Все це від егського пана… Ну, зачекай же ти!
У цю мить генерал виїхав на майдан, і його поява збудила певне ремствування, на яке він не звернув жодної уваги; він попрямував до жандармського лейтенанта з Віль-о-Фе, і, після того, як він сказав йому кілька слів та передав якийсь папір, офіцер обернувся до своїх людей і сказав:
– Відпустіть заарештованих, генерал добився для них помилування від короля.
У цю мить генерал де-Монкорне півголосом розмовляв з коншським мером, але після кількох хвилин розмови мер, звертаючись до засуджених, які мали ночувати в тюрмі й були дуже здивовані своїм визволенням, сказав їм: