"Така гарна дівчина, а засмучена… — думав юнак, навіть не підозрюючи, що вона чує його думки. Та й ніхто ще не знав про цю її здатність. — Невже безнадійно закохана? А кого вона тут покохала? Хіба є хтось кращий за мене?"
Ярина усміхнулась, і він по-змовницькому стиснув їй лікоть.
Ішли під руку анфіладами кімнат, говорили про всяку всячину, але Ярина чула і його думки:
"І що в ній такого… Тонкий стан, гарні ноги… Очі зеленкуваті… Синє волосся — як небо над Землею літнього вечора. Красива. А що таке краса… Пропорції тіла… Ет, вигадка, уява. Хитрість природи. Інстинкт самозбереження, продовження роду… А то вчадієш, і — краса, поезія, кохання… Але ж це хвилює… Таки по-езія… От якби поцілувати… Дяка природі за таку хитрість… Ні, вона таки незвичайна дівчина. Щось таємниче, неземне… справді неземне… Селенітка… Місяць поставив свій карб… Яке лице… Пройтися б з нею по Хре-щатику… Хлопці в’язи собі позвертали б, озираючись…"
Ярина зніяковіла, розгубилась і випалила:
— А гарно в Києві… на Хрещатику?
Запитання було таке несподіване, що Геннадій аж здригнувся.
— Там казково! — вигукнув і подумав: "Ти диви… її думки співзвучні моїм. Це здорово…" Уголос по-чав розказувати про центральну магістраль Києва:
— Якби ви знали, як там гарно увечері. І що цікаво — довжелезний проспект освітлюється кишеньковим ліхтариком. Так, так, я не жартую. Над серединою Хрещатика висить велетенська призма, всіяна кришталевими кульками. Це — справжнє чудо освітлювального мистецтва. У ній сяє одна-однісінька лампочка на шість ват, але оптика створює такий фейєрверк, наче там безліч світильників і кожен дає міріади відтінків. Фестиваль ко-льорів!
Ярина зітхнула:
— Це важко й уявити…
— А хочете погуляти по Хрещатику?
Дівчина одразу спохмурніла, і знову в її очах спливли крижинки суму.
— Не треба про це…
Геннадій лише плечима знизав — не треба, мовляв, то й не треба. Подумав: "Мабуть, батьки суворі, не пускають саму на Землю, та якби вона схотіла… Ну, як її умовити?"
Яринині губи скривилися в гірку посмішку. Чудний цей Гена. Умовити… Та вона б…
Зупинилися біля оголошень.
— Погляньте, Ярино, — Геннадій кивнув на табло, — чи це не те, чого нам не вистачає для щастя?
Перед ними сяяли рядки, то збігаючись у зелене коло, то шикуючись у прямі червоні лінії:
Чи ви знайомі з Мельпоменою?
Записуйтесь у драмгурток!
Відеофон № 21.
— Ну, то що, Ярино, зіграємо Ромео і Джульєтту?
Він очікувально, майже благально подивився в її великі очі, опушені густими чорними віями, і гарячково думав: "Хоча б згодилась… треба, треба, щоб згодилась .. а чому б і ні… тоді у вільний час…"
— А це — ідея, — усміхнулась Ярина. — Тільки не знаю, чи вийде з мене Джульєтта…
— Та ви… Ось побачите, Ярино!
Зазвучала тиха, ніжна мелодія. Геннадій зупинився, приготувавшись зробити перше "па", Ярина поклала руку йому на плече — і попливли, полинули в танці.
"Познайомитися з її мамою, обов’язково, — думав Геннадій. — Екскурсія на Землю, а я ж повезу експо-нати, та найкращий серед них…"
Ярині було дуже ніяково: наче підслухувала. Чи попередити? Це його відштовхне… Сказала:
— Може ви, Геннадію, завітаєте до нас? Познайомитеся з моїми батьками…
— Охоче! — вигукнув юнак і одразу подумав: "Ох, і здорово! Як збігаються наші наміри!"
Посмішка знову освітила їй лице, і він ледве стримався, щоб не підхопити дівчину на руки.
III
Яринину маму в Лунополісі знали, звичайно, всі. Спочатку як лікарку, а потім як матір першої дитини на Місяці. І не лише знали, а й поважали. Деякі жінки навіть заздрили її популярності. Отож, ковзнувши оком по Карточці польоту, черговий космодрому приязно сказав:
— Ви помолодшали, доктор!
— Дякую за комплімент.
Пасажирка, схиливши голову, поспішливо пройшла до шлюзу.
— Щасливого польоту! — гукнув навздогінці черговий, та вона не обернулась, бо вслід ішли інші паса-жири, а надто поспішав молодий археолог з чорним лискучим саквояжем у руці. До старту лишалися лічені хвилини. Ось уже овал невеликого люка пасажирського відділення наглухо закрився, у шлюзі замигала зелена лампочка, і черговий натиснув кнопку. Гофрована труба шлюзу поволі склалася в гармошку і разом з кабіною чергового в’їхала в тунель. Тепер лише на телеекрані можна було бачити, що робиться, назовні, за сталевим щитом.
Навколо ракети заклубочилась біла хмара, і сигароподібна машина, зблискуючи на сонці, легко пішла в темно-оксамитове небо Місяця.
Саме в цей час до кабіни чергового підбіг високий чоловік у сірому спортивному костюмі. Певне, дуже поспішав, бо захекався, а на чолі виступили крапельки поту.
— Хотіли щось передати дружині? — співчутливо спитав черговий. — На жаль…
Чоловік і сам уже побачив, що спізнився.
— Ех… — махнув рукою і, нічого не сказавши, побрів назад.
На пероні електрички на нього чекала дружина.
— Це чортзна-що! — процідив сердито. — Ну, як ти могла?
Вона мовчала. Видно було, що їй дуже тяжко, обличчя аж потемніло від тривоги.
— Ти розумієш, що накоїла?
Чоловік окинув холодним поглядом її беззахисну постать. Губи їй здригнулися, та вона здужала стулити їх і мовчала.
Нарешті підійшов вагон, і вони поїхали.
А в цей час Ярина лежала в пасажирському салоні, умліваючи від радості й страху. Раділа, що нарешті летить до вимріяної Землі, боялася, що коли батько дізнається та попросить начальника космопорту…
Почувши її гарячий шепіт, Гена спробував усміхнутись, але усмішки не вийшло — від перевантаження набухають щоки, губи не слухаються. Але все-таки почав заспокоювати дівчину. Ну, й Селенітка! Запрацював механізм Космічної траси, і тут уже ніякий начальник не може завернути ракету…
Салон тісний, лежаки розташовані віялом — ногами до середини, головами — до м’якої оббивки. Місця Ген-надія і Ярини поруч, і, коли через наростання швидкості не можна було перемовлятися, вона все-таки влов-лювала його думки:
"Ох, і здорово… мама молодчина, згодилася. А той мало не впізнав… треба було більше гриму… А як витримає посадку… витримає… важко буде… витримає…"
"Так, мама добра, — думає й собі Ярина. — Та коли б не Гена, — нічого б не вийшло. Ну, й мастак гово-рити! А як це дотепно із гримуванням… Адже медконтроль не пропустив би нізащо… А мені й нічого… Невже це справді я лечу? Чи, може, це сон? Марення наяву?"