Тоді баба Дар'я знову привела бабу Харитину.
Скаже читач: "Що ви все з бабою Харитиною та бабою Харитиною? На бабі Харитині світ зійшовся, чи що?" На бабі Харитині, звісно, світ не зійшовся. Крім баби Харитини, була ще на світі медицина, лікарі, професори медицини, ба навіть так потрібні для даного випадку психіатри. Та де вони були? В Києві, Харкові, Полтаві, і два лікарі в Червонограді: той, що лікував жителів міста,— один на п'ятнадцять тисяч; і лікар земської лікарні — один на п'ятсот тисяч людності Червоно-градщини. Ну, що мало життя робити з такою медичною армією? Воно обходилось без неї, зате не могло обійтися без баби Харитини, без діда Гусака, який умів знімати біль з зубів, без діда Лепехи Піддубного з Попівки, який лікував від укусів змії і скажених собак. Діда Лепехи Піддубного я не бачив, тільки чув про нього. Дід Коломиєць-Гусак був нашим сусідом, мовчазний, високий, сутулий/— дід. Зубний біль нашій мамі він зняв за кілька хвилин: щось пошепотів, вклав у дупло зуба уламочок якогось коріння — і все. Зуб перестав боліти. І це все на моїх очах сталося. ї на моїх очах баба Харитина-Гнатиха вилікувала сестру мою старшу. У сестри розпухло коліно, опух почервонів, давав великий біль, сестра плакала. Прийшла баба Харитина, визначила, що сто в дівчини рожа 40, схилилась над коліном, шепотіла при нас всіх, попросила солянку, посипала сіллю опух, потім нашим ножем провела хрест по опуху, запорошеному сіллю, і сказала сестрі: "Лізь на піч!"
Та злізла, незабаром заснула, а до ранку опух спав. Я в ті часи вже був грамотієм, вже зназ Нестора Степановича, вже знав Івана Бардака, вже читав "Енеїду", і саме третю пісню, і примірявся до Ренана і Феррара і водночас був дитиною свого оточення з голови до п'ят. Ніяких інших ідеологій, крім тих, які сповідували мої батько-мати, дід Олександр Терентійович, баба Дар'я, дядько Кузьма Григорович, не знав начебто, і все ж з якихось щілин в дитячий розум, в дитячі відчуття проскочили мотиви скептичного, ба ні, навіть зневажливого ставлення до діда Гусака, до баби Харитини Захожаїхи. Хтось десь запевняв, що вони шахраї, самі нічого не тямлять і, нічого не тямлячи, лікують темноту, яка теж нічого не тямить! Пізніше я дізнався, що ці погляди були офіціальними поглядами науки. Від себе скажу: науки, над якою тяжіли переконання, вірування, погляди панівних класів на простий народ як на безпросвітно темну масу, як на той Назарет41, з якого нічого путнього вийти не може. Я так і жив розірваний навпіл: з одного боку, щодня з глибокою пошаною вітався з дідогл Гуса-ком-Коломийцем та бабою Харитиною, а з другого — ісповіду-вав вичитані погляди на цих розумних, добрих, знаючих людей як на втілення темряви.
Але наша баба Дар'я була цільною людиною; цільною людиною був і Савка: не маючи іншого виходу, вони свято вірили в бабу Харитину. Приходу її Савка зрадів, він уже сам розумів, що почав божеволіти, що так далі жити не можна. Баба Харитина схилилась над ним, почала шепотіти. Шепіт линув над головою у Савки і якось дивно сполучався з зеленим горошком на бабиній кофтині. Ось гарно вималювана гілочка, до гілочки вчеплені одна горошина, друга. Горошок пересипається, зливається з рухом губів баби Харитини, з її шепотом, ледь-ледь шурхотить, і крізь цей шурхіт Савка чує слова закляття: "Хай Савчин недуг іде за ліси, за нетрі, за болота, де люди не ходять, де звірі не бродять..."
Савка лежав, прислухався до баби Харитини і дивувався, як йому легко стало, отак лежав би й відпочивав. Потім баба Харитина вигорнула з печі жару на черепочок, кинула на жар пучку зілля, в хаті почувся приємний дух легкого димку. Черепочок, оповитий цим димом, баба Харитина піднесла ближче до Савки і все так повертала його, щоб дим оповивав Савці голову, плечі, груди. В хаті стало сизо, в ній неначе туман завис, і крізь цей туман Савка почув, як баба Харитина сказала бабі Дар'ї: "Хай спить і спить до ранку, а вранці дасте йому випити цього зілля". Савка на другий день проспав допізна, а коли встав, то відчув, що сьогодні йому краще стало, кволість проходила. Умився, вийшов до коней і, коли знов повернувся в хату, сказав бабі Дар'ї: "Щось їсти схотілося. От коли б очищеної від мундира картопельки засмажити на олійці з цибулею..."
Картопля з засмаженою цибулею! Така звичайна їжа. Чим би вона могла, здається, привернути увагу сусідки— прихідь-ківської Гальки? А таки ж привернула! Галька несла в хату солому на носилках, враз спинилася серед двору, потягла носом, далі вся почала обертатися за кінчиком свого носа і поверталася доти, доки не стала лицем до Савчиної хати. Втягла ще раз повітря, широко очі розплющила, а тоді прожогом заскочила в хату, гукнула: "А чуєте, мамо?! Савці баба Дар'я до картоплі цибулі на олії засмажила! їй же богу!" — "Та що ти кажеш?" — аж розігнулась від печі стара При-хідьчиха, поправила на голові очіпок і поспішила надвір. Від Савчиної хати справді несло духом гарячої картоплі, политої засмаженою на олійці цибулею. Савка, слава богу, пішов на поправку!
Хай зовсім виходиться та й береться женитися!
Коні в Андріяна Яковича були різної масті: один гнідий, другий сірий; власне, такої сірої масті в Шахівці не було,— коні з сірою шерстю називалися у нас чалими. Гнідко Андріяна Яковича був кінь нормальний, з красивим рисунком холки і спини, з красивим, аж хвилястим, чорним хвостом. Волосінь з такого хвоста гарна на дрібненькі ситечка і зовсім не придатна для вудок. Від чорної волосіні вся риба порозбігається. Чала коштувала лише п'ятнадцять карбованців, бо була кобила дурна. Гнідко, спускаючися з гори в запряжці, міцно упирався ногами у землю, щоб благополучно спустити бричку на рівноту. Чала була кобила щира: йдучи на гору, вона аж випиналась дугою, так тягла. Та коли доводилося спускатися з гори, вона, не задаючи собі клопоту подумати, що з того буде, кидалася скільки сили вниз, а на бричці в Андріяна Яковича двадцять відер порожньої тари з-під "пільзенського" пива з шахівського віліхівського заводу. Гора червоноградська крута, виріз у ній довгий, каменем вимощений. До такої кобили треба ока й майстерності.