Дар'я Олександрівна полюбила нелукаву Марію. А Олександр Терентійович просто прив'язався до неї. Коли його залишала хвороба, охоче ходив погостити до Марії, охоче грався з маленьким Мехтодиком. Прийде, а Марія, хоч часом і ніколи бувало, одразу ж береться за сковорідку і нашвидкуруч пече батькові прісні, білі, пухкі, хоч і на соді, пироги, найчастіше з картоплею. Він-бо ж їх так любив!
І вмер він несподівано в теплий літній день. Побавився з Мехтодиком і попростував за город. "Куди ви, тату?" — спитала Марія, яка, як і Дар'я Олександрівна, стежила за кожним кроком його. "Та я он туди! — Олександр Терентійович показав рукою до найближчого млина.— Посиджу трохи проти сонечка". Марія взяла ряднинку, поправила в млині старенькі східці, середню найзручнішу приступку заслала. "Сідайте, тату!" Він і сів проти сонечка. Тим часом до млина налетіли куткові хлопці, щоб зайнятись своєю улюбленою справою: покататись на крилах, бо вони хоч і були прив'язані, а все ж на них можна було підлетіти на якийсь метр-два вгору. А щоб краще було підлітати, прив'язали до одного крила старий важкенький барок, сідали на нього, один ногами дриґав, другий відтягав за ці ноги й пускав. Ех, як було гарно летіти! Хлопці довгенько бавилися й пустували, потім несподівано, як і з'явились звідкілясь, так і пурхнули кудись. І в цей час жито, що стіною до млина підходило, завихорилося, з вихора вийшла молодиця в чорній хустці в червону прив'ялу квіточку, глянула на Олександра Терентійовича очима темними, як безодня, сказала: "Шукав мене, ось і я! Марія пироги пече, і, поки не видно її, сідай на барок і розгойдайся, як хлопці гойдались. Чуєш?"
Олександр Терентійович підвівся, поплутав старими ногами до барка, ухопився за нього, щоб сісти. Та барок вирвався, відскочив набік, а коли повернувся, то сторчем з усього розгону у висок вдарив Олександра Терентійовича. Невідома з темними, як безодня, очима, в темній хустці в прив'ялу червону квітку схилилась над ним, промовила крижано-тихо: "Ну, здрастуй, Олександре! Шукав мене? Ось і я!"
Надвечір він помер.
У житті своєму ми то занепадали, особливо взимку, то підносилися — в теплий сезон, коли в червоноградських садах відкривалися роботи. Тоді наш батько ставав щедрий, великодушний, приносив додому в гарненьких жерстяних коробочках чай фабрики Висоцького в Одесі, а також ще красивіші баночки какао фірми Жорж Борман. До чаю в нас уже був самовар: прикрашений квітами, фаянсовий чайник для заварки, квіти ж ті — троянди. Какао мама заварювала у варистій печі в тому горщечку, в якому молочну кашу варила; напій був несмачний, і ми, діти, не накидались на нього. Був без цукру, бо цукор взагалі не модний тоді був. Купували найбільше грудковий, за допомогою ножа й молотка дрібнили його на малюсінькі грудочки і з тими грудочками пили чай уприкуску. Чаю для заварки брали дрібнюсіньку пучку, і чай той був ніякий. Значно смачніший був чай, заварений на вишневих гілочках,— червонястий, ароматний, приємний на смак.
А того літа в нашому господарстві з'явилась ще так звана парова праска. Чого її так звали — не знаю, бо розігрівали її не за допомогою пари, а за допомогою жару. Накладуть вугілля, розпалять, наставлять самоварну трубу, то вугілля те як розгориться, як візьметься жаром! Коли чад зійде, тоді праску до роботи беруть. Побризкає мама потрібну шматину, рушник чи одежину, проведе праскою, так і зашкварчить, так і шугне пара, і на шматині утвориться гладенька-прегладенька в ширину праски смуга. А до цього білизну наші шахівські молодиці не гладили, а качали, для чого існував відповідний пристрій — рубель, така колодочка позубцьована, і качалка. Обгорнуть шматинку навколо качалки, а тоді й починають качати рублем, сюди і туди. І, як це не дивно, все ж таки гарно виходило! Полотняне. Полотно ж те було першим серед усіх тканин; до 1905—1907 років вся Шахівка — старі й малі, чоловіки і діди — ходили в полотняному білому вбранні. Навіть штани полотняні були! А спідниці — ні! Жіноча половина роду людського була кмітливіша, "рухливіша, багатша уявою. То й не дивно, що білих спідниць, білих плахт, білих сарафанів і в природі не було. Всі знають, що таке плахта! І всі знають, що таке плаття в синій і зелений горошок, всі знають, які вибагливі тони підбирало жіноцтво на керсетки і сарафани! Уявляєте контраст: білі полотняні штани на очкурі, з одного боку, і — царівна всіх тканин — плахта, сяюча веселкою барв! Та в той час, до якого ця мова відноситься, і полотняні штани на очкурах, і бар-восяйні плахти вже ттотщнали виходити з моди. В світ увійшла нова сила — бавовна, і разом з нею ті чарівні тканини, як ситець, батист, сатин, муслин, перед яким не встоїть жодне жіноче серце. Так оці сатини, батисти і ситці привели з собою парову праску; рубель і качалка пішли у відставку. З отією парово-жаровою праскою наша мама виробляла чудеса. І Марія Савчина прийшла до мами на все роздивитися, все на власні очі побачити і навчитися, як і що.
З нею прийшов і Мехтодик, менший за мене. Незважаючи на це, у нас знайшлося багато спільних інтересів. Отож, поки наші мами були заклопотані праскою, ми з Мехтодиком подалися під повітку драти мед. Повітка наша була вкрита очеретом, туди зліталися дикі бджоли й оси, робили в очеретинах свої гнізда, а зробивши все, що належить, запечатували їх. Ми з Мехтодиком ходили під стріхою, пильним поглядом перебирали очеретинки і, знайшовши з темною пробочкою, казали один одному не без піднесення: "Ага! Осьдечки ще одна!" Очеретинку висмикували, трощили, здобували з неї темно-коричневу чи коричневу пастур не дуже вже й солодку, і ласували нею. Що ж робити, як інших ласощів не було!
Тим часом з лук забрела до нас на город прихідьківська кобила з лошатком. Ми забули за мед, почали бавитися з жеребчиком. Я необережно наблизився до тонконогої тваринки ззаду, потяг її за хвіст. Лошатко брикнуло, удар малесенького копитця потрапив мені у лоб. Лоб на той час був у мене ще гумовий, то й не тріснув, тільки на ньому схопилася величезна гуля. Було багато плачу, крику.
А як плач ущух, стало відомо, що тітка Марія захворіла, її ухопили кольки, в животі пекло, біль віддавався під самі груди. Ледве-ледве додому додибала. Два дні терпіла, думала, що перехворіє, що біль пройде, та, коли на третій не пройшов, покликала бабу Харитину Гнатиху-Захолсаїху.