Сашко і Шурко

Страница 8 из 22

Анатолий Алексин

Дідусь гладив мене по голові й розглядав, ніби бажаючи упевнитися, я це чи не я.

— Сашко? Приїхав, га?.. Слава богу, слава богу! Бо тут уже геть голову втратили…

Дідусь висунувся у вікно й неголосно покликав:

— Клавдіє Архипівно! Він тут! Приїхав, уявіть собі!

Рвучко розчинилися двері, і увійшла висока, худорлява жінка у фартусі. Я впізнав Сашкову бабусю. Вона грізно глянула на мене, точнісінько як Сашко сьогодні вранці, і запитала:

— Приїхав?

Потім зачекала трохи і своїм грубуватим, чоловічим голосом знову запитала;

— З'явився, значить? Завітав! А де ж цілісінький день вештався?

— Ми, тітонько Кланю, на річці були… — боязко почав виправдуватися я.

І раптом обличчя Клавдії Архипівни зовсім змінилося. Очі її подобрішали й стали такі теплі, немов вона згадала щось далеке і дуже приємне.

— Як?.. Як ти сказав? "Тітонька Кланя"! Таж це його Маришка навчила! Маришка! Отже, не забула мене? Вона одна мене тільки так і величала. На всьому білому світі вона одна! А більше ніхто…

Я зрозумів, що Маришкою вона називала мою маму. Клавдія Архипівна почала дивитися на мене вже не так грізно.

— А Маришка ж у його роки міцніша була. Так, міцніша. Ач, блідий який, немов оцет ковтає. І погляд лякливий. А Маришка наша смілива була.

Телеграфістка, певно, до всього звикла: скільки чужих радощів і печалей проходило кожен день через її віконце! І все-таки вона підвелася, обіперлася об столик і теж з цікавістю роздивлялася на мене.

— Маринин синок? — недовірливо запитала вона. — Такий великий? Ох, і летять же роки! Пам'ятаю, як вона зовсім ще недавно до віконця мого не дотягувалася…

Телеграфістка важко опустилася на стілець, стягнула з носа обидві пари окулярів і мрійливо закинула голову: молодість свою згадала.

Тітонька Кланя мала рацію — певно, у мене й справді був зляканий вигляд: хіба приємно, коли тебе з голови до ніг розглядають, мов експонат який?

Дідусь надіслав мамі телеграму про мій благополучний приїзд, і ми рушили додому.

Вже біля самого будинку тітонька Кланя сказала:

— А Сашкові своєму я сьогодні надаю потиличників! Це все його витівки.

— Помилуйте його, Клавдіє Архипівно! — заступився дідусь. — Я вже зовсім заспокоївся, уявіть собі.

— Ні, не вмовляйте мене, Петре Олексійовичу. Не заспокоюйте, — мовила тітонька Кланя таким мирним тоном, що я зрозумів: вона сама заспокоїлась і Сашкові нічого не загрожує.

У дідуся в кімнаті на найчільнішому місці, у рамці під склом, висіла похвальна грамота, яку моя мама одержала в десятому класі.

— Я ще багато грамот зберігаю, — сказав дідусь. — Та всі не вивісиш. Марина, уяви собі, в кожному класі нагороди одержувала. Тільки у п'ятому не одержала. І, здається, ще в сьомому. Бо хворіла. Отож!..

Я, звичайно, був дуже радий за свою маму, був дуже задоволений, що вона завжди так добре вчилася, але настрій у мене все-таки зіпсувався. Я одразу вирішив, що писатиму диктанти без будь-якої дідусевої допомоги. І взагалі жодного слова не скажу йому про свою двійку, жодного слова!

Дідусь багато про що розпитував мене, а я докладно розповідав йому про здоров'я мами і тата, татової мами, тобто моєї бабусі… А тоді швиденько ліг у постіль, поки дідусь же дійшов до мого здоров'я і моїх оцінок.

Та заснув я не скоро. Я думав про свої заняття. І ще я заздрив Сашкові: у нього є таємниця! Та ще й дуже важлива! А ось у мене, крім переекзаменовки, ніяких таємниць.

Потім я з сумом подумав про те, що за весь день не зробив жодної вправи, не написав жодного рядочка диктанту й не вивчив жодного правила. Я швидко подумки зробив деякі перерахунки і дійшов висновку, що тепер мені треба вчитися не три години на день, а три години й десять хвилин.

"АЛЕ ТИМ ЧАСОМ…"

Дивно буває прокидатися на новому місці. Спочатку, у найпершу мить, не можеш зрозуміти, де ти і що з тобою. Потім, звичайно, пригадуєш — і стає якось сумно, самотньо.

Прокидаючись удома, я завжди бачив крізь вікно молоде деревце невідомої породи. Принаймні ніхто з хлопців нашого двору не знав, як воно називається. Восени, у дощові дні, деревце притискалося до вікна своїми голими гілками, такими тонюсінькими, що їх можна було сприйняти за тріщини на склі. А навесні деревце вкривалося зеленими, схожими на сердечка листочками.

Далі, за деревцем, за подвір'ям, я звик бачити недобудований дім з порожніми, незаскленими вікнами — увесь у дерев'яному риштуванні. Мені здавалося, що будинок цей будується все моє життя. Його й справді почали зводити багато років тому, а потім чомусь облишили. Про це навіть у газеті стаття була.

А цього ранку переді мною постало не вікно, а біла стіна, обвішана всілякими хитромудрими поличками і дерев'яними фігурками тварин, наче тут улаштували виставку нашого шкільного гуртка "Умілі руки".

Все це була дідусева робота.

"А з лобзиком — пречудовий відпочинок, — ще напередодні увечері пояснив мені дідусь. — Руки працюють, а нерви сплять".

Вікно було ззаду, над головою. Мама ніколи не дозволяла так спати, казала, що в голову надме. А от дідусь (лікар!) сам запропонував поставити розкладачку біля вікна.

— Пречудова вентиляція! — запевняв він.

Дідусеве ліжко було вже застелене. "Невже так рано пішов на роботу?" — подумав я. Та одразу ж помітив на стільці саморобну палицю, на якій були випалені за допомогою збільшувального скла різноманітні чудернацькі візерунки. Годинник показував сьому ранку. Це були найзвичайнісінькі ходики. Але дідусь вставив їх у красиву різьблену оправу з дерева, також саморобну, отож видно самий лише циферблат.

Мені здалося, що хтось за моєю спиною, скрадаючись, з тихим шурхотом лізе у вікно. Я умить підвівся і побачив, як засмагла рука поклала на підвіконня дві газети і листа. Газети "Правда" і "Медицинский работник" були вчорашні. Я глянув на листа і враз упізнав крупний, акуратний і чіткий, як у дівчисьок-відмінниць, мамин почерк. Лист був адресований Сашкові Петрову, тобто особисто мені. Я хотів розірвати конверта, але тут почувся дідусів голос:

— Зачекай, зачекай! Давай марку дослідимо.

Дідусь стояв на порозі пояс голий і розтирався волохатим рушником.

Кілька хвилин він промовляв одне тільки слово: "Добре-е! Добр-ре-е!" Потім надів пенсне, взяв у мене конверта й заходився роздивлятися марку.