— Треба написати про все це, — рішуче вела вона далі. — Тільки я сама не зможу: не вмію я заяви писати. А ти краще напишеш! Так, що одразу резолюцію червоним олівцем поставлять. Знаєш, у лівому куточку…
"Так, поставлять резолюцію червоним олівцем! — подумав я. — Двійку з єхидною закарлючкою поставлять, як Андрій Микитович. До чого ж це неприємна справа — бути двієчником! І до того ж навіщось, як дурень, стенав плечима. Розповів би чесно про двійку, а так ось викручуйся тепер!"
Але зітхати було пізно, і я викрутився.
— Допомогти — це можна, — відказав я. — Тільки у мене дуже поганий почерк, ти нічого не розбереш. Я сам іноді не розбираю.
— Ой, це байдуже! — заспокоїла Липучка. — Ти мені продиктуй, гаразд? А я запишу.
Це був вихід із становища.
— Гаразд, я диктуватиму, а ти пиши, — погодився я.
Чорнило й ручка були на столі, немов чекали на Липучку. Вигадувати мені було не вперше: натренувався, читаючи мамині листи. Крім того, одна наша сусідка в Москві дуже любила писати різні скарги і збирати під ними підписи мешканців: то ванна протікає, то хтось із сусідів довго розмовляє по телефону. Перш ніж збирати підписи, сусідка читала свої заяви уголос на кухні. Кожну скаргу вона починала словами: "Не можна без почуття глибокого громадянського обурення писати про те…"
І я почав диктувати Липучці:
— "Не можна без почуття глибокого громадянського обурення писати про те, що між містом і станцією немає автобусного зв'язку…"
Потім я згадав, що сусідка наша обов'язково вживала такі вирази: "використовуючи своє службове становище", "деякі особи", "чи не час". Я продиктував Липучці:
— "Використовуючи своє службове становище, деякі особи перевозять приїжджих за гроші на державних підводах. Чи не час покласти цьому край?.."
І ще мені пригадалося, що кожну скаргу сусідка наша закінчувала погрозою: якщо, мовляв, не вживете заходів, скаржитимусь вище. І я продиктував:
— "Якщо автобуса не буде, ми напишемо скаргу до Москви!.." — А потім порадив Липучці: — Тепер збери підписи. Якнайбільше підписів… І все буде гаразд.
— Ой, як коротко вийшло! — вигукнула Липучка, розглядаючи аркуш із зошита, що залишився майже чистий.
— Це добре, коли коротко, — пояснив я. — Довгу заяву можуть не дочитати до кінця. Розумієш?
— Розумію. Ой, ти чудово продиктував! Просто як дорослі пишуть у справжніх заявах!
Липучка акуратно згорнула аркуш у трубочку, а я скромно розвів руками: мовляв, ну що тут особливого: написати заяву — це для мене раз плюнути.
Липучка хотіла одразу бігти до міськради, але я зупинив її:
— А підписи?
— Ой, їх збирати дуже довго!
Мені одразу спала на думку ідея:
— Не треба збирати. Напиши внизу так: "Білогорські піонери, всього три тисячі підписів".
— Що ти, що ти! Три тисячі! У нас і з немовлятами стільки дітей не набереться.
— Тоді напиши: "Усього двісті підписів". І ділу кінець.
— Ой, хіба можна? Адже це неправда!
— Для хорошого діла іноді й збрехати можна, — заспокоїв я Липучку.
Вона знову сіла до столу. Та враз ми почули, що хтось лізе у вікно.
ВИКРАДЕННЯ
Сашко зручніше вмостився, поклав свої лікті на підвіконня й обвів нас презирливим поглядом, ніби кажучи: "Дурницями усякими займаєтесь, а я тим часом…"
— Ой, щось трапилося? — вигукнула Липучка.
— Еге ж, трапилося, — спокійнісінько відповів Сашко. — Приготуйтеся — зараз кімнату підмітатиму.
Підмітати кімнату? З глузду він з'їхав, чи що? Ми з Липучкою розгублено перезирнулися.
— Чого очі повитріщали? — Сашко підтягнувся на руках, видерся на підвіконня і стрибнув на підлогу. — Веник, чи то ба Віник, зі мною. Зрозуміло?
— Ой, викрав? — Липучка, як завжди у хвилини захоплення, сплеснула в долоні, аж навіть свою заяву пом'яла. І, притиснувши руки до грудей, затамувала подих.
Сашко обнишпорив поглядом стіни.
— У тебе йод є? — запитав він у мене. — Щось я аптечки не бачу…
— Не знаю… Є, мабуть… А навіщо тобі йод?
— Ой, ти, либонь, поранив його, коли у матусі відбивав, еге? — здогадалася Липучка. — Ласо накинув, так?
— Хіба я бандит якийсь? Це я з піратами хотів битися, а він зовсім не пірат… Дуже навіть симпатичний хлопець, тільки сором'язливий, як дівчисько. Людей боїться… Та ми це з нього виб'ємо.
— Ой, ми його бити будемо? — злякалася Липучка.
— Дивачка ти! Я ж у переносному розумінні. Ну, перевиховаємо, значить. Зрозуміло?
— Зрозуміло.
— А як же ти викрав? Адже його матуся від себе ні на крок не відпускає, — запитав я.
— Узнаєш! Давай-но сюди йод.
Дідусь був лікарем, але сам ліків не любив. Я постеріг, що коли до нього приходили хворі, він одразу ліз до кошика, який стояв за диваном.
"Терпіти не можу, коли ліки на видних місцях виставляють, — казав він. — Нічого собі прикраса".
Я поліз до дідусевого кошика, знайшов там каламарчик з йодною настойкою і передав його Сашкові.
— А тепер поклич Веника, — розпорядився Сашко.
— Покликати?.. А де він?
— Біля ґанку тупцяє. Соромиться. Адже ти з ним у вагоні, здається, дипломатичних стосунків не підтримував?
— Так… Я там з Андрієм Микитовичем дружив. З підполковником артилерії! — гордо відказав я. Та, згадавши, чим закінчилася наша дружба, тихенько зітхнув. — Веник там, у вагоні, весь час книжки читав.
— Ой, книжки читав! — захоплено вигукнула Липучка. — Він, либонь, як і ти, жахливо грамотний, еге?
Що стосується Веника, то я не міг дати якихось певних відомостей, а сам я був справді "жахливо" грамотний. І тому знову зітхнув. А Липучка подалася запрошувати Веника. Він боязко увійшов до кімнати й зупинився на порозі. Був він у білій панамі і з книжкою під пахвою.
— Йде по місту — книжку читає, — мовив Сашко. — Ти і в Москві також з розкритою книжкою вулиці переходиш?
— Що ви! У Москві я лише в метро і в тролейбусі читаю. А на вулиці не можна — адже там світлофори.
— Автомобілі там, а не світлофори! — чомусь сердито сказав Сашко. — І на "ви" мене, будь ласка, не називай. Зрозуміло? Ач, який інтелігентний! Закочуй-но сорочку!
Веник злякано озирнувся, ніби просив у нас з Липучкою захисту.
— Ага, розумію. Соромишся? — сказав Сашко. — Ти, Липучко, відвернися.
Веник покірно задер сорочку і оголив своє худеньке і бліде тіло.
— Тобі б Снігурочку у театрі грати, — кепкував Сашко. — Куди тебе лікарі від сказу колють? Покажи.