— А чому ж він сердиться?
— Хіба я знаю. Мене кожний пан може образити... Сирота. Нікого немає з рідних... у цілім світі. Немає кому за мене заступитись.
— А ти сам себе захищай,— сказав більш запальний Альфіо.
— Еге, якби ж то я мав стільки сили, а я ж іще не виріс. А потім... Я... жовтошкірий... А тут існує закон "білої
Австралії". Ні темношкірих, ні жовтошкірих сюди не пускають.
— Тебе ж пустили.
— Еге, пану Джону довелось діставати на це дозвіл від федерального уряду. То я вже тримаюсь біля пана, аби його не розгнівати. Бо що робитиму, коли він мене вижене за ворота? Хто дасть мені притулок?
— Правда твоя.— І, глянувши на черевики, що їх чистив Кендзо, Альфіо сказав:
— Вони В5КЄ блищать, мов дзеркало.
— Ти ще не зовсім знаєш пана Джона. Коли йому чимсь не догодиш...
Розмова урвалася, бо розчинились двері і в них з'явився пан Джон, сів у бамбукове крісло, мовчки простягнув ногу.
Спритно кинувся до нього Кендзо й, поспішно взуваючи черевик, ненароком притис мозоль мізинного пальця. Пан Джон аж скрикнув від болю, і в ту ж мить його довга й худа рука навідліг ляснула хлопця по щоці.
— Жовтошкіре щеня! Забув хіба, як слід взувати? Забув голубий грот?
Японський хлопчик, затамувавши біль, схилився знову до панської ноги.
— Прошу пана Джона пробачити мені. Я тепер обережно взуватиму... Я ж ненавмисне... Так якось сталося, пане Джон,— вимовляв Кендзо, а на його щоці все червонішими ставали сліди довгих аристократичних пальців.
Альфіо стояв поруч. Обличчя в нього зблідло, очі спалахнули обуренням і образою. Не стримавши свого гніву, італійський хлопчик закричав:
— Ви не смієте... Не смієте битися! Я не хочу... Не дозволю! — і його смугляві ручки стислися в погрозливі кулачки.
Пан Джон примружив очі, з здивуванням глянув на обуреного підлітка і, ні слова не говорячи, схопив його за чуба.
— Ти?! Посмів мені?..— І пан Джон гидливо викинув з своїх пальців вирваний жмутик чорного волосся.
Альфіо навіть не скрикнув від болю. Стояв блідий, тільки в глибині його очей бушував іще більший гнів.
Кендзо непомітно смикав за сорочку свого необачного друга й говорив:
— Пане Джон... Альфіо вдячний вам... Ми обоє вдячні... Ми будемо старатися, щоб догодити нашому хазяїнові.
Пан Джон вихопив з рук італійського хлопчика свій вичищений піджак, сам одягнув його і зайшов потім у дім.
Надвечір до його вілли почали з'їжджатися гості, переважно англійські та американські мільйонери, а також австралійські бізнесмени, з якими пан Джон мав ділові стосунки. Кожного з них супроводжувала дружина, одягнена в дороге бальне вбрання.
Біля столиків, заставлених найдобірнішими закусками і найдорожчими винами закордонних марок, порались у чорних фраках спеціально запрошені для цього балу досвідчені офіціанти, якими керував не менш досвідчений панський слуга Квальба.
Цю зустріч улаштував пан Джон на честь свого п'ятдесятиріччя, і зараз, мило всміхаючись, привітно зустрічав гостей.
Гості оглядали віллу, сад, фонтан, квітники, милувались красою узбережжя з гірськими схилами та перевалами, що їх вкрили буйною зеленню ліси. Милувались також морем, яке в надвечірній час вигравало під сонцем різнокольоровими барвами, легкою й прозорою хвилею омиваючи узбережне каміння й гальку.
Тут відбувалися нові знайомства, провадились ділові розмови, оцінювалось становище деяких країн.
У колі австралійських бізнесменів стояв крупний американський промисловець. Худий і високий, він досить щиро й одверто висловлював свої думки.
— Ми з вами, панове, знаємо — міф про міць Британської імперії одійшов у минуле. В колоніях зараз, мов у вулкані,— все клекоче й вирує... Спокійної Азії більше нема! Це треба розуміти.
— О, ми розуміємо.
— Ви, ділові люди Австралії, особливо після другої світової війни, мусите ще активніше співробітничати з нами, американцями.
— О, так, так! На території Австралії вже розміщено сімсот американських фірм. І фірми все потужні.
— "Дженерал моторз", "Стандарт вакуум ойл компані".
— "Стенвак", "Кольтексі", "Каліфорніа тексіс ойл компані". Ми, австралійці, можемо тільки мріяти про такі капітали.
— Я вважаю, що вам, панове, вигідно дружити саме з нами, американцями, бо ми надійні партнери.
— Так, так. Дружба між нами повинна міцніти. Але нас починають турбувати деякі дії американських монополій...
— Не розумію.
— Багато років ми австралійську пшеницю доставляли в Англію, Індію, Францію, Японію. Ми експортували зерно в Індонезію. Тепер більшість наших постійних ринків, на жаль, захоплено американцями.
— А вовна? Де ще в світі знайдеться краща? Довга, густа, тонка, надзвичайної м'якості й блиску, з найпороди-стіших австралійських мериносів...
— Хіба тільки вовна? В Америку ми вивозили сир, м'ясо, сухе молоко...
— Кольорові метали, уранову руду. І все це тепер обкладається таким високим митом... Ось вам і дружба! Знаєте, від таких дружніх обіймів у нас починають хрустіти кістки...
— Що ж,— посміхнувся американець, затягуючись пахучим димом,— у боротьбі, як вам відомо, перемагають сильніші.
...А коли сонце сховалось за гірські хребти і засвітились у місті й біля причалів електричні вогні, на віллі пана Джона заграв джазовий оркестр.
У залі були навстіж розчинені вікна, двері, включені святкові люстри й вітрогони, що, звисаючи з стелі, обвівали гостей охолодженим повітрям.
За столом дзвеніли кришталеві бокали й чарки, виголошувались тости за здоров'я господаря, за його довголіття, щастя й діяльність.
Відповідаючи на привітання, з бокалом іскристого шампанського підвівся пан Джон.
— Вельмишановні леді, містери. Я вдячний вам за сердечні поздоровлення в знаменний для мене день. І хотів би нагадати, що інтереси англійських аристократів-ленд-лордів збігаються з інтересами американських та австралійських ділових людей на цій багатій і ще до кінця не освоєній землі.
Нам потрібні нові простори для тваринництва і особливо вівчарства. Але не слід також забувати про поширення плантацій рису, бавовнику, тютюну, бананів та ананасів.
Ми відтіснимо ще далі аборигенів, а їхні угіддя... ви розумієте?
— Браво! Браво, пане Джон! — закричали гості, добре збагнувши наміри господаря.