— Макаро!
— Макаро! — підтримав цю пропозицію пан Джон, шукаючи очима красуню аборигенку.
її поблизу не було.
Пан Джон гукнув до себе Томарі й сказав йому про бажання білих гостей.
— Не знаю, чи погодиться дочка. Треба в неї самої спитати. Можу її гукнути,— і Томарі глянув на Санто.— Розшукай сестру.
Хлопчина помчав. Через кілька хвилин Макаро прибула сюди разом з Хоне.
— Ми хочемо в тебе запитати,— почав пан Джон, впиваючись в неї очима.— Ти, Макаро, ніколи не каталася на такому катері, як мій?
— Не доводилось,— щиро призналася дівчина.
— А хочеш покататися?
Макаро глянула на Хоне, потім на батька.
— Хочу, але... боюсь.
— Кого?
— Вас... білих панів.
Пан Джон і його друзі засміялися.
— Хіба твій брат Таматеа не знає, де я живу? Хіба не він приносив мені різних птахів, і я щедро йому за них платив? До речі,— згадав пан про сьогоднішню розмову з птахоловом.— Не хочу бути в боргу. Ось йому за птахів.— Діставши з бокової кишені тугий гаманець, вийняв з нього жмутик доларів і, не рахуючи їх, поклав у долоню Макаро.
— Це багато, пане Джон... Я знаю. Птахи коштують значно дешевше.
— Нічого, нічого — сказав пан Джон.— Хай твій брат Таматеа знає мою щедрість... А тебе, Макаро, я і ось вони,— повів рукою в бік панів,— запрошуємо на морську прогулянку.
— Якщо й мене візьмете,— озвався несподівано Санто,— тоді можна буде й прогулятися. Правда ж, Макаро?
— Не знаю, що робити...— завагалася дівчина.
— їдьмо, сестро, їдьмо! — умовляв її Санто, якому дуже кортіло поплавати на катері.— Адже ненадовго...
Щось хотів було їй сказати Хоне, але змовчав, бо Макаро вже погодилась.
— Хіба що ненадовго.
Через кілька хвилин вона з братом була вже на палубі катера. Щасливий Санто, прикрашений квітчастим вінком, що його він добув у змаганні, вітав помахом руки численних гостей, а гості в свою чергу відповідали такими ж щирими вітаннями, бажаючи доброї прогулянки.
І тільки Хоне стояв у натовпі аборигенів засмучений, як ніколи. Макаро хотілося заспокоїти його, щоб не журився й не сумував за нею, бо вона скоро повернеться назад.
Востаннє стрілася з ним очима, кинула йому червону квітку, але та квітка, не долетівши до берега, впала у воду.
Хоне дістав її, якось болісно всміхнувся, на прощання махнув рукою.
Завирувала під гвинтом вода, і катер рушив від берега, з кожною секундою набираючи все більшої швидкості. А коли берег уже був на такій відстані, що людські обличчя не можна було роздивитися, пан Джон звелів Анджеліно відкупорити пляшку шампанського, а сам, зухвало оглядаючи Макаро, сказав:
— Ну, райська пташино, хай твій милий жде тебе там,— ї він зневажливо махнув у напрямі берега рукою,— а ти мене тепер розважатимеш і танцями, й піснями.
— Що?! — В очах Макаро спалахнув страх і недовіра.— Ви жартуєте, пане Джон...
Та Макаро, глянувши в його холодні, оповиті п'яною каламуттю очі, зрозуміла, що її одурено.
— Повертайте... Повертайте катер назад, до берега! — закричала вона, але у відповідь почувся тільки сміх білих панів та п'яні теревені.
— Не смієте! Ви не смієте!..— закричав Санто, зрозумівши, в яке сильце вони потрапили з сестрою. Він кинувся до Макаро:
— Скажи їм, скажи... Ми більше не хочемо кататися... Ми хочемо додому... Там нас ждуть...
На них не зважали. Пан Джон нахабно обійняв Макаро, але вона з гидливістю скинула його руку з свого плеча.
— Ти ще не вмієш коритися білим панам? — спитав пан Джон, і в нього блиснули гнівом очі.— То я тебе навчу! — і він несподівано й боляче вдарив дівчину по щоці.
Макаро не встигла навіть отямитись, як на пана Джона молодим розлюченим барсом кинувся Санто.
— Ви... посміли... вдарити Макаро!.. Хлоп'ячі руки вп'ялися панові в горло...
Хто знає, чим би скінчилася ця нерівна битва, та дужчий за Санто пан Джон одірвав від своєї шиї цупкі руки, підняв хлопця в повітря й викинув за борт...
*
Вікна розчинені навстіж.
У просторому кабінеті пана Джона зібралися найвірні-|пі друзі для ділових розмов.
— Містери! — звернувся до них господар дому.— Інтереси монополій вимагають від нас більш рішучих дій. Наші геологорозвідувальні партії виявили нові родовища золота й уранової руди.— Пан Джон показав на карті окреслений червоним олівцем район, де розташовані стійбища австралійських аборигенів.
Хтось з гостей зауважив:
— Тут здавна живуть туземці. Пан Джон посміхнувся.
— Ви, може, хочете сказати: "Жили туземці?" Але тепер не житимуть. Для аборигенів є великі простори на північний захід.
— Пане Джон, я в цій країні не перший рік і знаю: туземці зараз так просто не підуть з рідних місць... у мертві пустелі.
— Чому ви вжили слово "зараз"?
— Тому, пане Джон, що в світі відбулося багато подій після війни.
— Що ви маєте на увазі?
— Існування могутнього Радянського Союзу, існування соціалістичних країн.
— Ви гадаєте, що вони будуть втручатися в наші внутрішні справи?
— Вони можуть виступити на захист аборигенів, як це свого часу вже робили радянські делегати на Генеральній Асамблеї ООН. А потім, пане Джон, хотів би я вам нагадати... Пам'ятаєте відповідь вожака Томарі, коли ми гостювали в них? Аборигени будуть захищатися. Проллється кров...
— Вам шкода темношкірих? їх треба не тільки вигнати звідси,— їх слід винищувати... Так, так, винищувати, як диких собак динго.
Несподівано в розчинених дверях з'явився старий Квальба. Руки в нього помітно тремтіли від хвилювання, очі сльозились.
— Пане Джон! Я вірно служив вам багато літ. Я все чув... Я прошу... не виганяти аборигенів з їхніх стійбищ...
— Як ти посмів сюди ввійти? Хіба я тебе викликав? Слуга мовчки показав на розчинене вікно.
Пан Джон підійшов, глянув на гору. Туди ж глянули всі гості.
— Не розумію, що за дим?
— Вісник подає знак.
— Який вісник? Звідки? Що йому потрібно?
— Не знаю.
Пан Джон обвів очима присутніх і сказав:
— Запрошуй. Це навіть цікаво. Та й ми трохи перепочинемо.
Разом з гостями пан Джон вийшов на веранду, де вже був заздалегідь накритий стіл з холодними закусками й питвом.
Незабаром, супроводжуваний Квальбою, на територію вілли зайшов вісник Хоне.
Пан Джон пізнав його відразу.
Пригадалося свято, і ревнивий погляд юнацьких очей, і образа, і гнів, коли Макаро, тільки пригубивши з бокала шампанського, поставила його потім на тапу.