Нарешті ввечері, неначе камінь, що відвалився від скелі, раптом упала згори перев'язь із червоної шкіри, вся гаптована, з трьома діамантовими зірками; посередині був відбиток знаку Великої ради: кінь під пальмою. То була Гамількарова відповідь — він надсилав варварам перепустку.
їм уже не було чого боятися; чи туди чи сюди — все одно край мукам. їх охопила безмірна радість, вони обіймалися, плакали. Спендій, Автаріт, Зарксас, чотири італійці, один негр і два спартанці зголосилися на парламентерів. Усі відразу ж на те й пристали. Та ніхто не знав, як їм дістатися до карфагенців.
Аж раптом щось загуркотіло з боку скель; одна з верхніх брил зрушилася з місця й покотилась додолу. З боку варварів і справді тих скель не можна було розвалити, бо складено їх із нахилом до найманців, та ще затиснено у вузькій щілині, а по той бік, навпаки, досить було сильно штовхнути, щоб вони посунулись донизу. Карфагенці поскидали їх, і, коли розвиднілось, брили спускалися в долину, ніби якісь зруйновані велетенські сходи.
Варвари не мали сили видертись ними наверх. їм спустили драбини; всі кинулися до них. Ядрами з катапульти їх відкинули назад. Випустили тільки десятьох.
Вони йшли поміж клінабарців, спираючись на крижі коням, щоб не впасти.
Тепер, коли почуття радості вляглося, вони занепокоїлись. Гамількар напевно поставить важкі умови. Та Спендій заспокоював їх:
— Говоритиму я!
І став вихвалятися, що знає, як треба говорити, щоб урятувати військо.
За кожним кущем вони зустрічали сторожу. Вартові падали ниць перед тією перев'яззю, що Спендій почепив через плече.
Коли вони прибули в пунійський табір, їх обступила юрба й навколо почулося перешіптування та сміх. В одному з наметів відслонився вхід.
Гамількар сидів у глибині намету на ослоні біля низького стола, де блищав оголений меч. Довкола нього стояли воєначальники.
Побачивши прибулих, він відсахнувся назад, а тоді схилився, щоб на них роздивитись.
У них були надмірно розширені зіниці, круг очей чорніли такі великі кола, аж сягали вух; між запалих, поораних зморшками щік стирчали посинілі носи; обвисла шкіра ховалася під шаром грифельно-сірого пороху; їхні губи прилипали до жовтих зубів; від них відгонило смородом, неначе з розритої могили; вони скидалися на живих мертвяків.
Серед намету, на маті, де збирались були сідати воєначальники, парував таріль з вареним гарбузом. Варвари вп'яли в нього погляди, тремтячи всім тілом, і сльози наверталися їм на очі. Одначе вони стримувались.
Гамількар відвернувся, до когось говорячи. Тоді всі вони впали на землю і лежма накинулися на гарбуз. їхні обличчя були геть заляпані жиром; гучне плямкання зливалося з радісним риданням. Певно, скоріше з подиву, аніж із жалю, дали їм спорожнити таріль. Коли вони повставали, Гамількар знаком наказав, щоб людина з перев'яззю говорила. Переляканий Спендій почав щось белькотати.
Гамількар, слухаючи його, крутив на пальці великого золотого персня, що ним відтиснув був на перев'язі карфагенський знак. Він упустив його на землю; Спендій вмить підняв перстень; перед господарем у ньому озвалися його рабські звички. Решта посланців аж здригнулися від такого плазування.
Та грек заговорив голосніше і взявся перелічувати всі Ганнонові злочини, бо знав, що він ворог Гамількарів; намагався розжалобити його, докладно розповідаючи про всі знегоди варварів та нагадуючи їхню вірність; він говорив довго, квапливо, облудно, навіть гостро; він так розходився, захоплений своїм завзяттям, що наприкінці вже й сам не знав, що говорить.
Гамількар відповів, що приймає їхні перепросини. Нарешті вони укладуть мир, і тепер уже остаточний! Але він зажадав видачі на його власний вибір десяти найманців без зброї і без тунік.
Вони не сподівалися на таке милосердя; Спендій вигукнув:
— Хочеш — бери й двадцять, господарю!
Ні, мені вистачить десятьох,— лагідно відказав Гамількар.
їх випустили з намету, щоб вони змогли обміркувати вимогу. Коли посланці зосталися самі, Автаріт почав сперечатися, не погоджуючись віддавати на поталу своїх товаришів, а Зарксас накинувся на Спендія:
Чом ти не вбив його? Меч лежав коло тебе!
— Його! — огризнувся Спендій і кілька разів повторив: — Його! Його! — наче це було щось неможливе, а Гамількар був безсмертний.
Вони були такі знеможені, що простяглися горілиць на землі, не знаючи, що діяти.
Спендій умовляв їх поступитися. Кінець кінцем вони згодились і вернулися до намету.
Тоді суфет поклав свою руку в руку кожному з десятьох варварів, стискаючи їх великі пальці; потім він витер руку своїм одягом, бо їхня липка шкіра була така шорстка й водночас м'яка та засмальцьована, аж від дотику свербіла долоня, а з огиди брав дрож. Нарешті він сказав:
— Отже, всі ви ватажки над варварами і за них присягаєте?
— Так! — відповіли вони.
Щиросердо, без ніякого примусу, з наміром сповнити свої обіцянки?
Вони запевнили, що вернуться до війська, щоб виконати його вимогу.
— Гаразд,— сказав суфет, — згідно з угодою, укладе ною між мною, Баркою, та вами, посланцями від найманців, я обираю вас, і ви зостанетесь тут!
Спендій, зомлівши, впав на мату. Варвари, неначе сахаючись його, збилися докупи; не чути було жодного слова, жодної скарги.
Найманці, що виглядали своїх посланців, так і не дочекавшися, вирішили, що вони їх зрадили. Певна річ, вони перекинулись до суфета.
Почекали ще два дні; а тоді, на третій день вранці, наважилися. За допомогою мотуззя, списів, стріл та подертих полотнищ, сплетених на зразок драбини, вони повидряпувалися на скелю, і, покинувши найслабших, — десь близько трьох тисяч вояків,— подалися шукати туніської армії, щоб приєднатися до неї.
Вгорі над ущелиною стелилася площина, поросла кущами; варвари об'їли їх до бруньки. Потім натрапили на поле, де росли боби; все те вмить зникло, немовби там хмарою пройшла сарана. Години за три вони прийшли на друге плоскогір'я, оперезане зеленими горбами.
Поміж хвилястим пасмом отих пагорків, на певній відстані один від одного, мерехтіли сріблястим блиском якісь снопи; під ними — як те невиразно помітили засліплені сонцем варвари — маячіло, немов підпори, чорне громаддя. Снопи спиналися, ніби виростаючи. То були списи на баштах грізно озброєних слонів.