— А кожух холодний! А кожух холодний!
Вовк, згорбившись під рядном, лежить і лежить, не зворухнеться, наче й не чує знущального співу овець. Може, й справді спить? Може, й не помишляє про овець? А вони, введені в оману вовчою байдужістю, танцюють і співають:
— А кожух холодний! А кожух холодний!
І тоді вовк, влучивши найнесподіванішу мить, зриває з себе рядно, схоплюється з землі, кричить страшним голосом: — А вовк — голодний!
Очі в нього горять люттю, і в цю хвилю справді може здатись, що на моріжку — зовсім не Шило, а вовк із лісу. Біжить за вівцями, які кинулися врозтіч за межі намальованого кола. Та не всім щастить порятуватись — і ось уже першу ягничку, першу жертву тягне голодний вовк до свого лежбиська. Накриває того рядном, знову вдає сонного, а в цей час вівці заспокоюються, пасуться на моріжку, далі беруться за руки, танцюють і співають:
— А кожух холодний! А кожух холодний!
— А вовк голодний! — кричить Шило й женеться за неповороткою вівцею.
він зловив і Саййору, яка тікала най-прудкіше, і Катрю, якій, видно, закортіло теж побувати вовком, і Гнідаша, і Мурашка зловив, усіх позатягував до нори. Зостався тільки ти, ніяк не даєшся Шилові до рук, а тому-то маєш пільгу: в наступній грі, коли попадешся вовкові вперше, він має тебе відпустити. І в наступній грі в ролі вовка вже виступає перша жертва.
Перша жертва — Саййора. Тобі шкода її, бо дівчинка ще не знається на цій грі в голодного вовка: всі тікають раз і вдруге, ніхто не попадається. Й тоді ти, вдавано накульгуючи, добровільно стаєш її легкою здобиччю.
— Не за правилами! — кричить Шило. — Сам попався. Йди з нашого гурту!
Скривджений, ображений, хочеш заперечити, але слова застряють у горлі, й ти повертаєшся, йдеш геть. І чуєш за спиною чиюсь похапливу ходу.
— І я з тобою, стривай!
Це — Саййора. Дівчинка в цю мить така мила тобі, що губи сіпаються від розчуленості. Бо тепер, коли вона з тобою, гра в голодного вовка розладнується, діти розходяться хто куди, й
Шило зостається сам на вигоні. Рядно в його руках вигойдується од вітру, мов крило, що силкується підхопити Шила... Як ти вдячний Саййорі!
...Після невдалої гри в голодного вовка ви з Саййорою надумуєте знову податись до лисячої нори. Бо, либонь, найбільшою зараз втіхою для вас може бути зустріч зі знайомим лисеням, про яке ніхто в цілому світі нічогісінько не знає й ніколи не почує. Ви йдете по вулиці, й зрідка твоє плече торкається плеча Саййори. Дівчинка розказує про плантації бавовнику, що росте у її рідному краю, а ти чомусь ніяк не можеш собі уявити бавовник і як його збирають.
Уже на сільській околиці, між кущами калини, Саййора зненацька обертається.
— Здалось, наче хтось скрадається за нами слідом.
Ніде нікогісінько, тільки листя шелестить од вітру, й ви по стежині вибираєтесь у поле. Спершу йдете між густої пшениці, над якою гримлять жайворонки, далі опиняєтесь у пахучому морі конюшини. Високо над головами пролітає ширококрилий лелека...
— О, начебто хтось знову привидівся,— обертається вона. — За кущиком полину...
Хвилю ждете, другу — нікогісінько. Тільки ген по пшениці біжать сиві гребені, та конюшина схлюпує, сплескує. Мало що може привидітись у полі, та чи треба вже так боятись, як боїться Саййора!
Скрадливо наближаєтеся до горбочка, де вивідали лисячу нору, і, вже ставши неподалік, раптом помічаєте дивну картину.
Картина така несподівана, що змушує вас присісти в конюшині й обачно втягнути голову в плечі.
І вже згодом ви осмілюєтесь цікаво визирнути з-поміж високих стебел...
Поблизу нори гралися лисенята, їх було четверо. Схожі на випещених, добре доглянутих цуциків, вони й грались так, як цуцики, тільки їхні рухи здавались м'якшими, обережнішими. Вони ганялись одне за одним, пацались лапками, падали на землю, перевертались на спинки, схоплювались. Зчіплюючись між собою, лисенята не виявляли ворожнечі. І коли кусались, то більше вдавали, що кусаються, а насправді тільки широко розтуляли пащі, показуючи білі зуби. Й задоволено звискували. А то сідали на задні лапки, метляли хвостиками, стежачи одне за одним, і, либонь, усміхались — веселими очима й ще не страшними своїми ощиреними мордочками.
Десь серед них мало бути й ваше знайоме лисенятко, — тільки спробуй розпізнай, коли всі однаковісінькі!
Хай би плямка біля вуха чи вихорець на спині, — так ні ж, усі четверо — мов краплини живого срібла, що перекочуються на сірій землі, на траві, на конюшині.
— Та ось де ви! — пролунало грізне над вашими головами. — Я таки назирці вистежив, куди ви повіялись, не сховаєтесь від мене.
Лишенько, та це ж бо Шило! Ось хто скрадався слідом за вами, ось хто покрадьки нюшкував, нишпорив. Значить, Саййорі не привиділось...
І в цей час зовсім близько, з густої конюшини, почувся короткий рик. Заскочені зненацька тим погрозливим риком, лисенята миттю кинулись до нори. І, не заважаючи одне одному, проворно шаснули в її рятівне війстя. Ви, налякані та вражені, позводились на ноги, роззираючись по полю. І тієї ж миті побачили, як із-за смужки падалішнього вівса вискочив великий лис, скоса поглядаючи у ваш бік, і спокійно побіг до нори.
Ледь затримався біля дальшого входу, потім нахилив морду — і вже зник у потайному підземеллі.
— Це ти розігнав лисенят! — розгнівалася Саййора на Шила, що так неждано-негадано нави-нувся. — Вони так славно грались! Хто тебе просив?
— І зовсім не я розігнав, а старий лис. Поки я стояв, то вони ще грались, а як лис рикнув сердито — ось вони й поховались у нору.
— А чого лис рикнув? Бо лякав тобою своїх лисенят!
— А вами не лякав? — чомусь образився Шило. — Ви такі славні?
— Поки ми сиділи мовчки в конюшині, то й лис мовчки сидів.
— Бо не було тоді лиса, — здогадався Шило. — Він щойно надбіг... Давайте повсідаємось біля нори й почекаємо, вони ще повилазять гратись.
Хоч і скільки ви очікували, стежачи за трьома лазами, та жодне з лисенят так більше й не появилось на поверхні. Вони, либонь, чули присутність людини, а найперше, звичайно, Шила. Якби не Шило, то лисенята б іще висипали гратись на літньому сонечку. Ну, якщо не всі, то бодай ваш знайомий хитрунець, котрий любить ласувати рибою: адже він не з боязких.