Кінчилось тим, що потурнак, у розпалі частування, поклав голову на стіл і, мурмочучи щось несусвітне, заснув.
Старий гетьман; роздивившись навкруги й упевнившись, що п'яний потурнак спить глибоким сном, впав на коліна й став тихо молитися. Сива голова його довго лежала на підлозі каюти. Та от він підвів голову...
— Господи! Виведи з темниці душу мою і душі рабів твоїх, козаків,— шептав він, здіймаючи руки до неба.
Потім він підвівся, тихо відстебнув од пояса потур-нака величезну в'язку ключів і сховав їх до кишені широченних, давно обтріпаних козацьких штанів своїх.
Тихенько вийшовши з каюти й зачинивши її, гетьман одразу ж кинувся до невольників і поквапливо почав одмикати їхні кайдани.
— Батьку!.. Мати божа! — мимоволі вирвалось у нещасних.
— Мовчіть, дітки! Тихше, тихше! — спиняв їх гетьман.
— Батьку рідний! Господи!
Розкувавши кількох чоловік, гетьман поділив між ними всю в'язку ключів.
— Ідіть, дітки, один одного відмикайте, але тільки кайдани з ніг і з рук не скидайте, а полуночної години дожидайте.
— Добре, батечку рідний, добре!
— Та ключі, дітки, назад мені принесіть.
— Принесемо, батьку.
Козаки кинулися розковувати один одного. За кілька хвилин усі невольники були розкуті, але кайданів з себе не скидали.
Діставши назад ключі, старий гетьман пішов з ними до каюти потурнака. Той спав, хропучи на всю галеру. Кішка Самійло знову причепив йому ключі до пояса й обережно взяв за плечі.
— Брате Іляше! Брате Іл'яше! — будив він сплячого.
— Якого тобі біса! Геть! — бубонів п'яний.
— Та ти б ліг у ліжко; йди — я одведу тебе...
— А ключі де?
— Он у тебе на поясі. П'яний помацав в'язку ключів.
— Гаразд... веди мене... а сам пий...
Насилу Кішка поклав п'яного на ліжко й, тричі перехрестившись, вийшов з каюти.
Повернувшись на своє місце, гетьман, як і інші невольники, вклав свої руки й ноги в кайдани та, крім того, ще обмотав себе тричі залізним .ланцюгом.
Тим часом ніч давно вже оповила мороком і землю, й море. У місті й на пристані де-не-де блимали вогники. Завмираючи, стихав денний гамір, тиша опускалася і на місто, і на пристань, і на море; лише гавкання собак час від часу порушувало нічний спокій.
Проте берег ожив і замигтів вогниками. Це Алкан-па-ша, в супроводі яничарів, повертався до себе на галеру.
Він зійшов на палубу з частиною своєї обслуги, оскільки більшість .яничарів, начастувавшись у місті, поралилися спати просто на пристані, потоком. Не дуже п'яні залишилися з пашею, який, піднявшись на галеру й побачивши, що всі невольники сидять на своїх місцях, прикуті до опачин, був цілком задоволений порядком на судні й своїм вірним ключником, хоч той, всупереч звичаю, і не вийшов йому назустріч. Паша зрозумів, що його ключник п'яний, і звелів його не будити.
— Тихше,— сказав він, звертаючись до своєї обслуги,—нехай спить мій вірний раб, йому треба відпочити. Пройдіться між рядами невольників і огляньте, чи всі вони добре закуті.
Яничари засвітили ліхтарі й пішли оглядати невольників. Але через те, що всі вони були добре-таки напідпитку, то й оглянули поверхово: упевнившись, що кайдани у всіх невольників на місці, вони вже не звернули уваги на замки й доповіли своєму володареві, що все гаразд.
— Спочивай спокійно, зірко Трапезонта! Аллах за тебе не спить,— мовив перший євнух.
— Не бійся ночі, сонце Анатолії! Вірного тобі аллах послав ключника: він усіх невольників рядами посаджав, ручними й ніжними кайданами їх скував, а Кішку Самійла трьома ланцюгами зв'язав,— докинув другий.
Алкан-паша зовсім заспокоївся, й голова його, обважніла ще на бенкеті, поринула в глибокий сон. Мари-лася йому золотокоса, з очима газелі, наречена, чарівна Фатьма, й похмурі видіння вже не мучили його... Він плив із своєю красунею по Босфору й Золотому Рогу, а з берега їм салютували царградські гармати...
Мертвим сном спала вся галера...
Ні, не вся... Он хтось підводиться серед рядів невольників... Місяць, виглянувши з-за хмари, сріблить чиюсь голову... Це сива толова Кішки Самійла... Він тихо скидає з себе кайдани, так тихо, що ні одне кільце не брязне, підводить голову до неба, хреститься, а потім перехиляється через борт.... Тихе брязкання кайданів... сплеск води... Це кайдани рабства й неволі упали в море...
Старий гетьман обережно пішов поміж рядами невольників, з яких жоден не спав: усі чекали цієї жаданої миті, і у кожного в руках були кайдани, скинуті одразу ж після того, як їх оглянули яничари та євнухи.
— Ну, дітки, панове молодці, нехай вам бог помагає! — казав Кішка, проходячи поміж рядами.— Тепер кидайте кайдани в море, та тільки залізом не бряжчіть, турчина не збудіть.
Сонне море, що тихим, але могутнім подихом дихало коло берега, сотнями сплесків відповіло на ці слова старого гетьмана: це падали в море кайдани, що стільки років до кісток протирали козацьке тіло в тяжкій неволі. Місяць, вийшовши з-за хмар, обливав блідим промінням ці напівголі, прикриті руб'ям тіла, ці кудлаті, нечесані, але тепер високо піднесені голови, ці худі, загорілі, виснажені, але тепер сяючі щастям та енергією обличчя.
— Дітки!—тихо казав далі гетьман.— Забирайте тепер у сонних яничарів шаблі булатні, та мечі гострі, та мушкети.
Козаки, наче кішки, тихо розповзлися по галері, шукаючи зброї. Невдовзі вони знову зібралися навколо гетьмана — хто з рушницею, хто з шаблею, хто з кинджалом.
— А мій турчин був прокинувся, та я його на місці заколов.
— А я руками, як собаку, задушив.
Так перешіптувались козаки, здобувши собі зброю.
— А тепер, дітки,— сказав гетьман,— половина з вас виходьте на пристань і там сонних яничарів рубайте, а ми вже самі впораємося тут з галерою.
Місяць знову сховався за хмару, наче для того, щоб не дивитися на це криваве діло, що мало відбутися в нього на очах. Темні тіні, поблискуючи в темряві клинками кинджалів та шабель, зійшли з галери на берег і ніби розтанули в темряві й нійній тиші.
Незабаром у пітьмі почулися неголосні крики й стогнання: "О-о! Алла! О-о!"
Галера теж застогнала й забряжчала зброєю. Чутно було глухі крики, удари, неясний гомін, іноді відчайдушний зойк і часті сплески води — то падали в море турки.