Під копитами коней уже рипіла біла сіль замість снігу, вершники вже розсипались по всій рівнині, крики нагоничів зливалися в безладний гук з завиванням рогів, гавканням собак і ударами гарапників. Гарненька княгиня дзвінко сурмила щось у свій чудовий ріжок, але її ніхто не слухав.
А за далеким обрієм клубочилися димові хмари й тихо пливли на північ.
Ми знов у Чорному морі.
По темно-бірюзовій поверхні його, яку колише тихий південний вітерець, уже четвертий день плавно рухається багата галера, що вийшла з Трапезонта й прямує до Козлова, основного невольничого ринку на всьому тодішньому чорноморському узбережжі. Галера прикрашена розкішно — у стилі вражаючої азіатської барвистості: різнокольорові прапори й найрізноманітніші яскраві стрічки то купаються у прозорому повітрі, коли зовсім вщухає вітерець, то тріпочуть і звиваються, як змії, при найменшому подуві леготу. Чердаки й сидіння оббиті білим кашеміром з золоченими китицями, що так і яскріють на сонці.
З люків величезної галери виглядають чорні пащі гармат,— галера озброєна добре і може постояти за себе.
Великі палуби, чердаки й підчердаччя галери вміщують до семисот розкішно вбраних і добре озброєних турецьких моряків і спагів та до чотирьохсот пихатих і свавільних яничарів, які не дадуть скривдити багато прикрашену галеру й того, кому вона належить.
Нарешті, близько трьохсот п'ятдесяти козакїв-не-вольників, прикутих ланцюгами до галерних опачин, поперемінно день і ніч працюють на веслах, рухаючи це прикрашене чудисько по морю.
На галері сам славний Алкан-паша, "страпезонтське княжа": його трапезонтська вельможність побажав їхати в Козлов на побачення з своєю гарненькою нареченою, дочкою козловського санджака, або губернатора. Його простора каюта, устелена багатими килимами, з низенькими попід стінами турецькими канапами, прибрана з усією східною розкішшю — сріблом, золотом і бірюзою, блискучими кубками із золота й срібним посудом.
Паша сидить на низенькій канапі, підібгавши калачиком ноги, і машинально тягне синій димок з довгого чубука, байдужісінько поглядаючи на море з виглядом людини, якій надокучили будь-які життєві втіхи. У тупому виразі його застиглих, нерухомих очей е щось таке, що нагадує олов'яні холодні очі Ієремії Вишневецького, вони ніби кажуть: "Все вже відомо, все надокучило...>
Перед ним у шанобливій позі, кліпаючи сірими, ледве видними з-під сивих брів очицями, стоїть сивоусий.
згорблений старий і мовчки, за старечою звичкою, жує губами. Він дуже старий, але обличчя його й досі ще зберегло вираз лукавства й рішучості. Це—довірена особа Алкана-паші, його головноуправитель Іляш-потур-нак, ренегат, колишній козацький переяславський сотник, родом поляк. Тридцять років він був у турецькій неволі, а тепер ось уже двадцять чотири роки вільний і з власного бажання потурчився "для панства великого, для лакомства нещасного", як і Маруся Богуславка.
— А що, мій вірний рабе, далеко ще до Козлова? — не підводячи очей, запитав паша.
— Далеко ще, о тінь падишаха! — відповів Іляш-по-турнак, низько вклоняючись.
— Сьогодні не доїдемо?
— Воля аллаха!
— А де ми зараз?
— Проти Чорного каменя, недалеко від Сари-Кер-мена.
Щоб підтвердити свої слова, Іляш-потурнак розсунув білу запону чердака, і перед сонними очима Алкана-паші відкрилася чудова картина.
З темно-синьої глибини, праворуч од галери, здавалося, виповзали якісь страховиська й пнулися до неба. То були похмурі базальтові скелі, що стирчали з моря, берегові урвища з химерними зломами. То були грізні і водночас привабливо-чарівні обриси мису Фіолента, де колись стояв храм Іфігенії Таврійської,— храм, з яким пов'язано у всі віки стільки поетичних легенд...
Навкруги панувала незвичайна тиша, і тільки чути було, як морські хвилі, наче живі, раз у раз розбивалися об прибережні скелі й десь на камені чи в повітрі плакала чайка...
Ліворуч синіло безкрає море; воно посилало свої хвилі до чудового берега, і хвилі, плачучи розміреним гекзаметром, розсипалися коло берега білими як сніг сльозами...
Нічого цього не бачили бездумні очі паші; тільки старі очі Іляша-потурнака немов сльозою блиснули під насупленими сивими бровами... Дивлячись на цей берег і н$ прекрасні скелі, він згадав молодість, зелений пагористий берег Дніпра, печерські гори й церкви з золотими хрестами... Він тихо зітхнув...
Сонце вже половиною свого диска поринуло в море і посилало багрове світло і хмарам, і Криму.
— Де ж ми зупинимось ночувати? — знов запитав паша.
— Коли накаже мій володар, захист і щит невинних, коли накаже мій великий пан, то проти Сари-Кер* мена,— відповів Іляш-потурнак, приховуючи мимовільне зітхання.
У морі?
— У морі, о тінь падишаха: так легше наглядати аа проклятими собаками, за невольниками.
— А ти їх міцніше приковуй.
— Міцно приковую, мій володарю.
Південна ніч швидко впала на море, і галера мусила зупинитися. Іляш-потурнак, узявши з собою двох яни* чарів і наказавши їм засвітити ліхтаря, з величезною низкою ключів на руці пішов між рядами невольників, щоб оглянути ланцюги й замки, якими вони були прикуті до опачин. Хоч він і звик протягом багатьох років до свого суворого ремесла галерного ключника, проте кожного разу, коли він ставав віч-на-віч з нещасними каторжниками, в ньому закипало щось проймаюче, пекуче — чи то сором, що гризе серце, кидає кров до старих щік, чи то тупа злість на цих невольників, на самого себе, на пашу, на всю свою прокляту долю. Коли світло ліхтаря падало на іржаве залізо, яке обхоплювало ноги й стан нещасного козака коло опачини, на руб'я, що прикривало тільки нижню частину його тіла, на це посічене червоною таволгою тіло чи виснажене козацьке обличчя, обросле волоссям та пооране зморшками туги, голоду й холоду,— Іляш-потурнак мимоволі відвертався од цього обличчя або ховав свої очі під сивими броівами, а в душі його сам собою бринів сумний приспів думи:
Потурчився, побусурманився Для панства великого, Для лакомства нещасного, Для розкоші турецької...
Довго ходив Іляш-потурнак серед невольників, дов* го брязкали в темряві ключі його й невольницькі кайдани. Та ось хтось покликав його на ймення.