Петро приступив і поцілував сотника в руку. Він цілком заспокоївся та й питає:
— Пане сотнику, звідкіля ви все про нас знаєте, це для мене дуже цікаво.
— Ха-ха-ха! Невелика штука, а дурному чудо: твій брат виговорив у гарячці цілу вашу історію.
— Він не брат мені, тільки побратим.
— То ще краще, коли так твердо побратимство держите. Ти його ніс на плечах?
— Коні нам попадали, годі було його в степу оставляти на певну смерть...
— Гарно, синку! Люблю за це і давай хай тебе поцілую, як твій батько. Ти ж з Острога лише задля побратимства утікав. Будуть з вас люде. За твого Марка заспокойся. Я не таких лічив, та й вилічив. Тепер приймаю вас до свого товариства. Побудете тут, козацького звичаю навчитеся. Скучати в мене не будете. А як прийде слушний час, тоді з Богом на Запорожжя я сам вас вишлю. — Сотник обняв і поцілував Петра в голову. — Тепер посидь ти коло Марка, а я вийду. Там, у печі, є глечик з завареним зіллям. Коли прокинеться, дай йому напитися. Та скажи, як вас зовуть, бо я вас у мій козацький реєстр заведу.
— Я — Петро Конашевич, а мій побратим — Марко Жмайло-Кульчицький.
— Невже ж! — скрикнув врадуваний сотник. — Ви, певно, з-під Самбора?
— Так, справді.
— Петро Жмайло товаришував зі мною на Січі. Враз ми у Крим ходили. Славний козак був, на шаблі мистець. Шкода його, замолоду поляг головою.
— Це був рідний стрий оцього Марка.
— От гаразд! Будете для мене любими гостями, а опісля товаришами.
— А я все ще побоююся, що за нами буде погоня.
— Дурниця! Кому схочеться за якогось там цапообразного диякона погоню висилати за двома зеленими бурсаками. Та скажи мені, звідкіля ти роздобув такого лука? Штука неабияка, панська...
— Це подарував мені князь, як вернув з походу на Косинського.
— Видно, що князь дуже радий з того, що побив Косинського. Невелика штука. Косинський гаряче купаний. Взявся до боротьби з такими дуками, не обчислив гаразд своїх сил.
Сотник вийшов.
В тій хвилі Марко підвівся й сів на печі. Він дивився кудись широко відкритими очима.
Петро прискочив до нього, врадуваний:
— Марку! Голубе мій! Ми безпечні, в добрих людей, промов до мене хоч слово.
Марко не пізнав товариша. Як Петро наблизився до нього, він відтрутив його з цілої сили:
— Геть від мене, ти, диявольський дияконе! Не приводь мене другий раз до гріха, я ще одного не спокутував... — Марко кричав.
Надійшов сотник.
— Він іще в гарячці, ще не отямився. Ти його напувай пильненько тим зіллям. Не дамо його. Кожного Жмайла два рази жалко.
Сотник обернув Марка, щоб перев'язати рану.
— От поглянь, як здорово били.
Петра аж серце стиснуло. Рана була більша, як зразу. Місцями повідпадала шкура. Марка пильнувати лишився Максим. Сотник пішов з Петром через сіни до куреня обідати.
Курінь — то була простора кімната, на яких сто людей. Стіни були городжені з хворосту й обмазані глиною. Попід стінами стояли лежанки, а насередині, на гаку, висів чималий казан, з якого йшла густа пара. Під казаном горів огонь. Дим виходив димарем угору, аж під стріху. На стінах висіла козацька зброя. На почесній стіні висіла ікона Покрова, а під нею горіла на срібнім ланцюжку лампадка. Здовж куреня стояв довгий стіл, а по обох боках — лави.
Петро такого ще не бачив. Він не знав, на яку ступити, й що з собою зробити.
Сотник каже:
— Прийміть до гурту нового товариша, називається Петром Конашевичем. Дайте нам їсти.
Козаки підходили з дерев'яними мисками до кухаря, а той черпав кожному великою варехою. З цими мисками йшов кожний до стола й сідав, виймаючи з-за халяви ложку. Знайшлась миска і для Петра. Сотник сів на почесному місці. Відтак стукнув до стола і всі повставали. Сотник проговорив голосно: "Отче наш", перехрестив тричі стіл і тоді всі посідали. У Петра не було ложки.
— Їж, товаришу, — глузували козаки. Петро добув ножика, відкроїв кусок хліба й зробив собі ложку.
— От бачите, що вміє собі дати раду.
— Коли б мені роздобути кусок яворини, то завтра матиму свою.
— Не лише яворина, у нас знайдеться й кривий ніж, — каже сотник.
По обіді пішов сотник спочивати, а Петро остався і знайомився з козаками.
На стіні висіла бандура.
— Чи можна взяти? — питає Петро.
— Як вмієш грати, то можна.
Петро навчивсь грати на бандурі в бурсі. Пристроїв інструмент і вдарив по струнах. Зразу "пробував пальців", а відтак заграв дрібненького, що аж жижки скакали.
— Ось мистець! — говорили козаки, обступивши його довкруги. Далі стали притупцювати і вдарили тропака.
Петро грав, козаки гуляли, аж попріли.
Тепер вдарив кілька акордів і заспівав думу. Голос у нього був гарний, дзвінкий та сильний. Усіх узяв за серце, кожний слухав, запираючи в собі дух. У курені стало тихо-тихесенько. За тим пішла друга пісня, як батько виправляв сина в похід, як сестра виводить братові коня вороного, а мати-жалібниця нишком плаче та молитвою супроводжує, як козак дістається в турецьку неволю...
Так усі заслухались, що не бачили, як ввійшов у курінь сотник і став позаду інших.
Петро скінчив сильними акордами бандури.
— Бог тебе прислав сюди, сину, — каже сотник і поцілував його в голову, — такого голосу я ще зроду не чув. Не Їв ти дармо хліба в бурсі. Спасибі, що розважив душу та повеселив. А що, хлопці, раді з нового товариша?
— Дуже раді! Хай здоровий буде
— Хваліть, та не перехвалюйте, — обізвався осавул, Касян Байбуза.
То був старий високий та сухий, мов вуджена козяча лопатка, дідуган. Він шелепів тому, що в нього зубів не було. Був дуже строгий і злючий, а до сотника щирий, хоч не раз на сотника воркотів, мов старий пес. Сотник зробив його осавулом тому, що знав козацький звичай, як "Отче наш". Розумів добре всі козацькі й татарські хитрощі й провадив усюди порядок, як у годиннику. Навпаки, сотник був м'якого серця й на вискоки молоді дививсь крізь пальці. Найбільше ремствував Касян, що сотник псує тих шибайголів і не дає їх вивести на добрих козаків. На Петра дивився він спідлоба сердито й жалкував, чого вчора того дурного жовтодзьоба пустив у редуту.
— Хваліть, та не перехвалюйте, — повторив ще раз Касян. — Не кожний бандурист буде добрим козаком. Лицарство в шаблі, а не в бандурі.