Бесіда о. Дем'яна зробила на князя велике враження. Він очевидно м'як, як віск, від слів свого сповідника, хоч як його княжа гордість проти цього бунтувалася. Чого не зробив лист такого вельможі, як польський гетьман Жолкевський, то доконали упімнення слабосильного о. Дем'яна. О. Дем'ян, вийшовши від князя, пішов прямо до свого брата-кожем'яки, у якого жив Северин.
В домівці Северина було замішання. Северин збирав свою мізерію і ладився в дорогу. О. Дем'ян прийшов в саму пору.
— Ти куди?
— Ще й питаєш! Не можу ж я тут бабіти, як козацтво рушається?
— Чи до Косинського тобі спішно?
— Авжеж...
— Бійся Бога, брате, того не може бути, ти князя не можеш, не смієш покинути.
О. Дем'ян говорив так твердо, що Северин аж видивився на нього і каже:
— Та я би мав проти козацтва з князем йти? Ніколи! Мені би на Запорожжі того ніколи не вибачили, я би сам себе прокляв, і нашому родові, моїй добрій славі була би ганьба.
— А однак так мусить бути. Ти ходи до мене, я тобі те все розтолкую.
Северин зібрався й пішов з о. Дем'яном. Як прийшли на місце, о. Дем'ян зачинив двері, щоб їх хто не підслухав, і каже:
— Я прямо від князя прийшов до тебе. В щасливу пору я прийшов, бо міг я вже тебе не застати. Ти в гарячій воді купаний, бо така річ вимагає розваги. Подумай, щоби з цього вийшло. Нас князь все милував. На тебе покладав він надії, тому мав ти в його посілостях певний приют і охорону. Коли б ти тепер з його ворогами проти нього повстав, увесь світ підняв би на тебе великий крик, а князь ніколи би тобі цього не вибачив.
— Чи так, чи сяк, то мені з цієї матні не видістатися. Як не одні, то другі на мене повстануть. До мене пише Косинський і до себе взиває. Ми знакомі не від сьогодні і приятелі. З одного казана ми кашу їли. Як мені тепер стояти проти нього з князем, коли піднявся народ проти панів-дуків? Хіба так зроблю, що скриюся, поки буря не минеться.
— Ні, ти підеш у похід з князем. Ти дуже будеш там потрібний. Слухай мене, брате. Це перше повстання народу проти гнобителів. Козацтво ще заслабке, щоби з такою силою мірятись. Я вірю в силу козацтва. Воно побідить, але не тепер. Скажеш мені: нащо ж зачинати? Так! Та я того не перепиню, до бурі мусить прийти, бо Острозькі такої зневаги не подарують. Нехай же бодай невелика шкода з того вийде, хай не знищиться козацтво, бо —його буде треба. Ти будеш при князеві тою студеною водою, щоб жагу міркувати. Коли би Косинський попав у руки князя, то за ним промовиш слово і погодиш їх. Косинського шкода, щоб так марно пропав, то гарний лицар, не харциз. Його треба обороняти в пригоді, а ти це можеш, бо ти проворна людина. Вже то саме, що ти князя не покинув, з'єднає тобі серце князя, котрому здається, що усе козацтво проти нього повстало. Князь тебе послухає. Я вже йому представляв, щоби Косинського не губити. Його княжа гордість може перемогти мої упімнення, може за них забути, а ти йому це в пору пригадаєш. Між князем і козацтвом мусить прийти до згоди, а цю згоду доведеш ти, мій брате, до пуття. Пам'ятай, що одна мати нас родила, що ми з низького ремісничого роду, і лише власними силами вийшли в люде: я — в церкві, ти — між козацьким лицарством. Обидвох нас треба на світі, треба для народу, для церкви. Ми при князеві маємо тверду опору. Незриваймо того зв'язку з князем, стараймося його зміцніти. Брате! Не гаючись, йди до князя і проси про прикази для тебе...
Северинові кожне слово брата глибоко западало в душу. Він зрозумів його
наміри і в його голові зачав творитися план, як братову думку перевести в діло. Може, вдасться йому не допустити до проливу крові і довести до згоди між князем і козацтвом.
Северин, не гаючись, пішов на замок до князя.
На замку тоді відбувалася велика воєнна нарада. Приїхали княжі сини: Януш, воєвода волинський, і Олександр. Костянтина там не було, то й так не було з нього пожитку. Погулявши гаразд по світу, він тепер топив свої гуляцькі спомини в молитві й практиках релігійних. Зате поприїздили приятелі старого князя:
князь Олександр Вишневецький, Гулевич і інші. Вони всі мали спільні діла з князем супроти невдоволеного козацтва. Князь говорив:
— Коли так далі піде, то з нашої праці сліду не остане. Загине, пропаде шляхта, голота запанує над усією Україною. Пани з Польщі хіба осліпли, що того не бачать і не хотять нам помогти. Така байдужість уряду відомститься колись тяжко на самій Речі Посполитій. Пани Заславські та Жолкевські сміють писати мені адмоніції, що то моє приватне діло, що я сам наварив того пива й сам його маю випити...
— Невже ж так писав? — питає Вишневецький.
— Так би ніхто не поважився, навіть сам король його милості князеві Острозькому написати, але так виходить з інтенції того письма. Пише мені, щоби йти на мирову з тим розбійником Косинським. Згадайте, ваші милості, мої слова, що то лише початок того, що має наступити. Козацтво збунтує всю сірому. Вони заволодіють нашим добром, нас проженуть за десяту межу. Отож, поки пора, треба тій гідрі шию скрутити, поки вона ще в колисці, поки їй ще зуби не виросли. Радьте, ваші милості, думаймо про рятунок самі, коли панам з Речі Посполитої не пильно за шляхтою постояти.
— На мою думку, — каже Вишневецький, — до того й сил великих не треба. За кількома стрілами все те гільтайство розбіжиться на чотири вітри. Тепер вони тріумфують у Білій Церкві, бо не було кому її обороняти. Замок підупав, найліпший доказ, що сам пан підстароста, князь Курчевич-Булика, не мешкає в замку, лише в городі, між міщанами. Не було війська, не було чим боронитися, тож Косинський вмашерував без усякої перепони в город. Інакше діло піде, коли стане проти нього вишколене у воєннім ремеслі лицарство.
Князь Костянтин, почувши про Білоцерківський замок, узяв це до себе, бо ходили всюди говори, що князі Острозькі через свою скупість не хочуть у своїх воєводствах направляти замків, хоч тих там дуже потреба так супроти орди, як і українського своєвільства.
— Чи я раз писав до сейму, що всі замки в Київщині потребують направи, що все занепадає, що замки ті не в силі зупинити непроханих гостей. Писав я, що козаки-низовці приходять до Києва й забирають для себе всю арматуру. Мої письма, мої слова — як горох до стіни. Великі пани з Речі Посполитої дають мені пізнати, що це я повинен зробити своїм коштом. Які вони мудрі! Користь пішла б на цілу державу, а я маю сам поносити кошта? Як дбають, так і мають. Будуть колись жалувати, та вже вороття не буде. А з тим, щоби йти з малими силами на того гільтая, я не згодний. Ми не знаємо, яка в нього сила. Може бути, що всі козаки панські, всі реєстровці перейдуть на його бік, я за своїх не є певний. А підемо ми з малою силою й нас розгромлять, то краще не зачинати; то роззухвалить ворога ще більше, й тоді запалає полум'я явного повстання по всій Україні.