Його погляди на стосунки між статями, що склалися п'ятнадцять років тому, значно різнилися від батькових. Через цю прірву не перекинеш місточка.
Він стримано мовив:
— Мабуть, Босіні закохався в іншу жінку?
Старий Джоліон зиркнув на нього насторожено.
— Хтозна,— відповів він,— люди кажуть, що так.
— То, мабуть, вони кажуть правду,— несподівано зауважив молодий Джоліон.— І, напевно, люди сказали тобі, хто вона?
— Так,— відповів старий Джоліон,— Сомсова дружина.
Молодий Джоліон не свиснув. Йому довелося стільки пережити, що він розучився свистіти в таких випадках; він тільки ледь посміхнувся, глянувши на батька.
Якщо старий Джоліон і побачив ту посмішку, то не показав цього.
— Вони з Джун були близькими подругами,— пробурчав він.
— Бідолашне дівча!— стиха мовив молодий Джоліон. Він і досі уявляв дочку трирічним малятком.
Старий Джоліон раптом спинився.
— Я не вірю цим пліткам,— сказав він.— То все брехня до останнього слова. Посади мене в кеб, Джо, я страшенно втомився.
Вони стояли на розі, чекаючи вільного кеба, а повз них одна за одною проїздили карети, що везли із Зоологічного саду Форсайтів найрізноманітніших мастей. Збруя, лівреї, лискучі спини коней — все це аж сяяло проти травневого сонця, і кожний екіпаж, ландо, фаетон, коляска, карета, здавалося, гордо вистукували колесами:
Я, й мої коні, й мої слуги в лівреях,
Усі ми коштуємо чималі гроші.
Але ті гроші вкладені надійно. Погляньте,
Які в нас хазяїн з хазяйкою!
Горді й величні. Отак треба жити!
І це славослів'я, як усім відомо, править за гарний супровід до кожної поїздки Форсайта.
Серед цих екіпажів один, запряжений парою світло-гнідих коней, мчав швидше за інших. Його похитувало на високих ресорах, і четверо пасажирів гойдалися, наче в колисці.
Цей екіпаж привернув увагу молодого Джоліона; і раптом на задньому сидінні він побачив свого дядька Джеймса,— його було важко не впізнати, хоча баки у нього посивіли ще більше. Навпроти нього, затулившись парасольками, сиділи Рейчел Форсайт і її старша заміжня сестра Вініфред Дарті, елегантно вбрані, гордовито закинувши голови, наче ті птахи, що їх вони тільки-но бачили в Зоологічному саду. А поряд із Джеймсом, відкинувшись на спинку, сидів Дарті в застебненому на всі гудзики новісінькому сюртуку, з рукавів якого виглядали широкі білосніжні манжети.
Екіпаж цей сяяв якимсь невловимим блиском, ніби його відполірували найкращим лаком; він вирізнявся серед інших, наче якась вдала екстравагантна дрібничка — подібна до тієї, що вирізняє "мистецький витвір" з-поміж звичайних "картин",— допомогла йому стати символічною колісницею, справжнім троном форсайтизму.
Старий Джоліон не помітив своїх родичів: він саме заспокоював бідолашну Голлі, що втомилася від прогулянки, але ті, хто сидів у екіпажі, побачили цей маленький гурточок; жінки нахилили голови й швиденько затулилися парасольками, Джеймс наївно витяг шию, наче цибатий птах; рот його поволі роззявився. Круглі щити парасольок дедалі меншали й меншали, ще мить — і вони зникли.
Молодий Джоліон збагнув, що його впізнали всі, навіть Вініфред, якій було лише п'ятнадцять років, коли він втратив право називатися Форсайтом.
Вони дуже мало змінилися за цей час! Він добре пам'ятав їхній колишній виїзд. Звичайно, за цей час вони поміняли і коней, і кучера, і екіпаж, але на всьому лежала та сама печать, що й п'ятнадцять років тому: та сама елегантність, та сама добре зважена пиха,— горді й величні! Екіпаж — як і колись; парасольки тримають — як і колись; у всьому той самий дух.
А під надійним захистом гордовитих щитів-парасольок по осяяній сонцем вулиці одна за одною котили карети.
— Щойно проїхав дядечко Джеймс із своїми дамами,— сказав молодий Джоліон.
Батько насупився.
— А він помітив нас? Так? Гм! Чого йому тут треба?
Цієї хвилини під їхав вільний кеб, і старий Джоліон зупинив його.
— Бувай здоров, мій хлопчику, скоро побачимось,— сказав він.— Раджу тобі не зважати на всі ці балачки про молодого Босіні — я не вірю жодному слову!
Поцілувавши дітей, які вчепилися за нього, він сів у кеб і поїхав.
А молодий Джоліон, узявши на руки Голлі, стояв нерухомо на розі й дивився услід кебу.
VII. В ГОСТЯХ У ТІМОТІ
Якби старий Джоліон, сідаючи в кеб, сказав: "Я не хочу вірити жодному слову", — він би висловив свої почуття набагато правдивіше.
Думка про те, що Джеймс із своїм жіноцтвом бачив його в товаристві сина, збудила в ньому не тільки злість, яка завжди охоплювала його, коли йому ставали на дорозі, але й таку зрозумілу, потаємну ворожість, що іноді виникає між братами, беручи своє коріння ще з дрібних дитячих сварок, міцніє та поглиблюється з плином життя і непомітно живить дерево, яке в свій час дає гіркі плоди.
Досі між шістьма братами не було ворожих почуттів, а коли й пробуджувалася неприязнь, то лише через те, що кожен із них мучився цілком природним таємним сумнівом — чи не володіють інші п'ятеро більшим капіталом; з наближенням смерті, що зрівнює геть усіх, їм кортіло довідатися про це дедалі дужче, але їхній повірений, людина розсудлива, тримав язика за зубами: Ніколасові казав, що не знає Джеймсових прибутків, Джеймсові — що не знає Джоліонових, Джоліонові — що не знає Роджерових, Роджерові — що не знає Свізінових, а Свізінові роз'ятрював душу, кажучи, що Ніколас, напевно, дуже багатий. Один лише Тімоті вийшов з гри, вклавши свій капітал у консолі.
Але тепер, принаймні між цими двома братами, виникло зовсім інше почуття. Відколи Джеймс насмілився, за виразом старого Джоліона, встромити свого носа в його, Джоліонові, приватні справи, він відмовився вірити цим пліткам про Босі ні. Щоб оце його онуку та знехтували через когось із родини "того нікчеми"! Він вирішив, що на Босіні звели наклеп. Мабуть, архітектор розірвав заручини з якоїсь іншої причини.
Може, Джун посварилася з ним абощо: адже вона така запальна.
Ось він поговорить із Тімоті відверто, він одіб'є йому охоту підпускати всякі натяки! І нема чого зволікати, він заїде до Тімоті зараз же і візьметься за нього так, щоб уже не довелося до цього діла вертатись.
Перед будинком стояв, загороджуючи під'їзд, Джеймсів екіпаж. Таки перші поспіли — напевне перемивають його кісточки! А трохи далі Свізінові сірі тяглися мордами до Джеймсових гнідих, наче судили своїх хазяїв, а кучери теж перемовлялися, сидячи на високому передку.