— Отакої!— промимрила тітонька Гестер.— Спитай краще Джулі.
Проте ще задовго до Робін-Гіла Свізіна з незвички до свіжого повітря почало страшенно хилити на сон, він правив кіньми, заплющивши очі, і якби не набута протягом довгого життя звичка, то його велике огрядне тіло похилилося б набік.
Босіні їх уже чекав, і всі троє зайшли в будинок: Свізін попереду, крутячи дебелого ротангового ціпка з золотою головкою, якого сунув йому в руку Адольф,— від довгого непорушного сидіння у Свізіна німіли коліна. Він накинув на себе підбите хутром пальто, щоб уберегтися від протягу в незакінченому будинку.
— Сходи дуже гарні!—сказав він.— Як у справжньому замку! Треба поставити тут дві-три статуї!— Він завмер між колонами біля дверей, що вели до внутрішнього дворика, й запитально простяг палицю.— Що тут має бути — в цьому вестибюлі, чи як воно називається?
Та коли він позирнув на скляний дах, у нього сяйнув здогад:
— Ага! Більярдна.
Довідавшись, що це має бути вимощений кахлями дворик з квітником посередині, він повернувся до Айріні:
— Марнувати стільки місця на квітник? Послухайтесь моєї ради: поставте тут більярдного стола!
Айріні посміхнулася. Вона підняла вуальку і зав'язала її на лобі, немов чернечу намітку; її темні усміхнені очі здавалися Свізінові ще чарівнішими. Він кивнув головою. Певна річ вона послухається його ради.
Свізін майже нічого не сказав з приводу вітальні та їдальні, лише назвав їх "просторими", але, зійшовши сходами у льох,— Босіні ішов попереду, присвічуючи ліхтарем,— він виявив такий захват, який йому дозволяло виявити почуття власної гідності.
— У вас тут поміститься шістсот або й тисяча дюжин пляшок — пречудовий льох!
Та коли Босіні запропонував показати їм будинок знизу з гайка, Свізін відразу спинився.
— Його добре видно й звідси,— сказав він.— У вас часом немає тут якого-небудь стільця?
Йому принесли стілець із намету Босіні.
— Ідіть собі вдвох,— мовив він добродушно.— А я посиджу тут, помилуюся краєвидом.
Він сидів біля дуба на сонці, кремезний і прямий; одна випростана рука тримала голівку ціпка, друга лежала на коліні, підбите хутром пальто розстебнуте, криси циліндра нависли стріхою над блідим квадратним обличчям, порожній погляд утупився в далечінь.
Він кивнув їм, коли вони рушили полем. Нехай собі йдуть, а він посидить тут у спокої, поміркує. Повітря чисте й запашне, сонце не пече; гарний краєвид, чудо... Голова його похилилася, він її підвів і подумав: "Дивно! Мабуть, я..." Ага! Вони махають йому знизу. Він підвів руку і махнув їм кілька разів. Непосидющі... а краєвид чудо... Голова його схилилася ліворуч, він знову підвів її, вона схилилася праворуч і так і зосталася. Він заснув.
Заснувши, Свізін височів на вершечку горба, як вартовий, підносячись над краєвидом — чудовим краєвидом,— наче неоковирна статуя, що її за поганських часів витесав якийсь митець для когось із первісних Форсайтів як символ панування духу над матерією.
І всі незліченні покоління його предків — йоменів, які щонеділі стояли, руки в боки, озираючи свій клапоть землі незворушним поглядом сірих очей, що таїли родовий інстинкт з його прихованим потягом до насильства, інстинкт привласнювати собі все наперекір усьому світові, ці незліченні покоління, здавалося, сиділи з ним там, на вершечку горба.
Та хоч Свізін і дрімав, проте його ревнивий форсайтівський дух полинув у таємничі нетрі бозна-яких фантазій, він полинув за молодою парою, подивитися, що робить вона в гайку,— в тому гайку, де буяла весна, де пахло свіжим соком рослин і розпуклими бруньками, де виспівували сотні пташок, де килимом прослалися дзвіночки та духмяні трави і сонце золотило верхівки дерев,— подивитися, що там роблять ті двоє, як вони простують поряд вузенькою стежкою, простують поряд так близько, що раз по раз торкаються одне одного; подивитися, як темні очі Айріні, мов злодії, закрадаються в серце весни. Дух його, великий невидимий наглядач, линув слідом невідступно, спиняючись разом із ними подивитися на пухнастий трупик крота, що загинув хіба лиш годину тому,— його сріблясто-коричневе хутро не покроплене ні дощем, ні росою; подивитись на похилену голову Айріні, ніжний вираз жалю в її очах і на обличчя того молодика, що не відриває від неї такого пильного, такого дивного погляду. Разом з ними він перетнув прогалину, де побував дроворуб, потолочивши дзвіночки, де підтяте дерево захиталося і впало біля зраненого пенька. Разом з ними він переліз через стовбур і вийшов на узлісся, де починалися невідомі землі й удалині кувала зозуля.
Мовчки стояв він коло них, збентежений їхньою мовчанкою. Дуже чудно, дуже дивно!
Ось вони рушили лісом назад, наче відчували себе винними,— назад до прогалини так само мовчки, а пташки виспівували, ні на мить не змовкаючи, й пахло... гм! чим пахло?.. тією травою, що її кладуть у... Назад до поваленого дерева, що лежало впоперек стежки.
І невидимий, збентежений форсайтівський дух витав над ними, силкуючися, щоб його почули, й стежив, як Айріні стоїть на поваленому дереві, як вихиляється її струнка постать, як вона усміхається молодикові, а той дивиться на неї такими дивними блискучими очима; ось вона посковзнулась... ой! вона падає, ох! він підхопив її... її м'яке тепле тіло в його обіймах; він цілує її; вона пручається, він вигукує: "Ви ж знаєте — я кохаю вас!" Знає? Он як! Кохає! Ха!
Свізін прокинувся зовсім знеможений. В роті дивний присмак. Де це він?
Отуди к бісу! Він спав!
Йому снився новий суп із присмаком м'яти.
А ті двоє — куди це вони поділися? Ліва нога його затерпла.
— Адольфе!
Негідника немає й близько. Вмостився собі десь і спить.
Свізін устав — високий, плечистий, широкий у своєму хутряному пальті; він занепокоєно оглянув поле і зрештою їх побачив.
Айріні простувала попереду, а молодик — як це його прозвали? ага, Піратом!— ішов за нею покірно, мов цуцик; очевидно, добряче від неї перепало. Так йому й треба, хай не тягає її в таку далечінь дивитися на будинок! Адже будинок слід оглядати з фасаду.
Вони його побачили. Він випростав руку й помахав щосили, щоб їх поквапити. Але вони спинилися. Чого вони там стоять, розмовляють і розмовляють? Ось вони знову рушили. Вона його лаяла, в цьому Свізін не мав ніякого сумніву. Та й варто його вилаяти за такий будинок — збудував якусь потвору; йому, Свізінові, такий будинок зовсім не до вподоби.