Дізнавшись про смерть Джонового батька, вона написала Джонові листа і через три дні, повернувшися з пікніка на річці, одержала відповідь. Це був його перший лист після їхнього побачення у Джун. Вона розпечатала конверт, охоплена лихими передчуттями, і прочитала з розпачем:
"Відтоді, як ми бачились, я довідався, що сталося в минулому. Не буду переказувати тобі — гадаю, ти знала все, коли ми зустрілись у Джун. Вона каже, що ти знала. Якщо це правда, Флер, ти повинна була розповісти мені. Мабуть, ти чула тільки версію свого батька, я ж чув версію своєї матері. Це жахлива історія. Тепер, коли у мами таке горе, я не можу завдати їй нового болю. Звичайно, я тужу за тобою день і ніч, але тепер я не вірю, що ми коли-небудь з'єднаємося,— нас роз'єднує якась майже непереборна сила".
Ну от! Її обман викрито. Але Джон — вона відчувала — пробачив їй. Однак від того, що він написав про свою матір, серце її болісно стислося і ноги затремтіли.
Спершу вона вирішила відповісти на лист, потім — не відповідати. Протягом наступних днів ці рішення безнастанно чергувалися, і вона доходила до відчаю. Недаремно вона була дочкою свого батька. Упертість, яка загартувала Сомса і водночас занапастила його, була властива і Флер, становлячи хребет її вдачі, прикрашений мереживом французької грації і жвавості. Дієслово "мати" вона завжди інстинктивно відмінювала з займенником "я". Однак дівчина приховувала всі ознаки свого розпачу і в міру можливостей, які давав непогожий липень з його вітрами й дощами, розважалася на річкових прогулянках з таким безтурботним виглядом, наче на душі в неї не було жодної хмаринки; і жоден з молодих баронетів ще ніколи так не нехтував видавничою справою, як її незмінний супутник Майкл Монт.
Для Сомса вона була загадкою. Її безтурботна веселість майже обманювала його. Майже — бо його уваги не оминуло те, що очі її часто втуплювалися кудись у простір і що серед ночі з вікна її спальні падало світло. Про що вона думає, про що розмірковує в таку пізню пору, коли треба спати? Але він не насмілювався запитати, що в неї на думці, а сама вона нічого не казала йому після тієї короткої розмови в більярдній.
Під час цього періоду мовчання сталося так, що Вініфред запросила їх на сніданок, щоб потім піти на "дуже цікаву невеличку п'єсу "Опера злидарів", і попросила їх узяти з собою кого-небудь четвертого, чоловіка. Сомс, чиє ставлення до театрів відзначалося принципом — не ходити ні на які вистави, прийняв запрошення, бо у Флер був інший принцип — ходити на всі вистави. Вони поїхали на автомобілі, прихопивши з собою Майкла Монта, який був на сьомому небі від щастя і якого Вініфред визнала "дуже цікавим". "Опера злидарів" спантеличила Сомса. Герої дуже неприємні, і вся річ вкрай цинічна. Вініфред була "заінтригована"... костюмами. Музика їй теж сподобалась. Напередодні вона пішла в оперу подивитися балет і, прибувши занадто рано, застала на сцені співаків, які цілу годину блідли й червоніли від страху, щоб якось ненароком не збитися на мелодію. Майкл Монт був захоплений виставою. І всім трьом було цікаво, що думає про неї Флер. Але Флер про неї не думала. Її настирлива ідея стояла на сцені й співала разом з Поллі Пічем, блазнювала з Філчем, танцювала з Дженні Дайвер, ставала в пози з Люсі Локіт, цілувалася, наспівувала, обнімалася з Макхітом [86]. Її губи усміхалися, руки аплодували, але цей стародавній комічний шедевр справив на неї не більше враження, ніж якби це було яке-небудь банальне естрадне ревю. Коли вони після вистави сіли в машину, у неї защеміло серце від того, що поряд сидів не Джон, а Майкл Монт. Коли на повороті плече юнака, ніби випадково, торкнулося її плеча, вона тільки подумала: "Якби це було Джонове плече!" Коли його бадьорий голос, стишений від того, що вона сиділа так близько, щось торохтів крізь шум мотора, вона усміхалась і відповідала, думаючи: "Якби це був Джонів голос!" А коли він сказав: "Флер, у цій сукні ви справжнісінький ангел!"— вона відповіла: "Вона вам подобається?"— і подумала: "Якби тільки Джон міг її побачити!"
Під час цієї поїздки додому визріло її рішення. Вона поїде в Робін-Гіл і побачиться з ним віч-на-віч; візьме машину і вирушить туди, не попередивши ні Джона, ні батька. Минуло дев'ять днів, відколи прийшов його лист, вона не може більше чекати. Вона поїде в понеділок! Це рішення зробило Флер прихильнішою до Монта. Тепер, коли є мета, можна терпляче слухати його і відповідати. Хай лишається обідати; хай, як завжди, пропонує руку й серце; хай танцює з нею, стискає їй пальці, зітхає — хай робить що завгодно. Він докучає тільки тоді, коли відволікає її від настирливої ідеї. Вона навіть жаліла його, наскільки могла тепер жаліти кого-небудь, крім себе. За обідом він іще з більшим запалом, ніж будь-коли, говорив про те, що називав "кінцем засилля заможної меншості". Вона майже не слухала його, зате її батько, очевидно, слухав досить уважно і з посмішкою, що означала незгоду або навіть обурення.
— Молодше покоління думає не так, як ви, сер; правда, Флер?
Флер знизала плечима; молодше покоління — це Джон і тільки Джон, а їй невідомо, що він думає.
— Молодь думатиме так само, як я, коли доживе до моїх літ, містере Монт. Людська природа лишається незмінною.
— У цьому я згоден з вами, сер; але форми мислення змінюються разом з часом. Турбота про власний інтерес — ця форма мислення вже відмирає.
— Отакої! Дбати про власні справи — це не форма мислення, містере Монт, це інстинкт.
Так, коли йдеться про Джона!
— Але що таке "власні справи", сер? Ось у чому річ. Загальні справи незабаром стануть власними справами кожної людини. Правда, Флер?
Флер тільки усміхнулася.
— Якщо ні,— додав молодий Монт,— знову проллється кров.
— Люди міркували так з незапам'ятних часів.
— Але ви ж визнаєте, сер, що інстинкт власності відмирає?
— Я б сказав, що він посилюється в тих, у кого її немає.
— Але ж візьміть мене! Я маю успадкувати родовий маєток. Він мені не потрібний, я можу відмовитися від нього хоч завтра.
— Ви неодружені і не знаєте, що кажете.
Флер побачила, що юнак жалібно перевів на неї погляд.