— Невинно! Багато ти знаєш, що невинно, а що ні.
Флер опустила руки.
— Якщо так, татусю, то, може, ти мені поясниш усе. І цілком відверто.
Вона відійшла і сіла на підвіконня.
Батько відвернувся від картини і втупився в носки своїх черевиків. Він весь наче посірів. "У нього гарні маленькі ноги",— подумала Флер, помітивши, як він швидко глянув на неї.
— Ти моя єдина розрада,— мовив раптом Сомс,— і ти так поводишся.
У Флер закалатало серце.
— Як, татусю?
Знову Сомс кинув на неї швидкий погляд, який, одначе, був сповнений ніжності.
— Ти знаєш, що я маю на увазі,— сказав він.— Я не хочу мати ніяких стосунків з тією паростю нашої родини.
— Авжеж, тату. Але я не розумію, чому й мені не можна.
Сомс круто повернувся на каблуках.
— Я не буду нічого тобі пояснювати. Ти повинна вірити мені, Флер.
Тон, яким були вимовлені ці слова, вразив Флер, але вона думала про Джона і мовчала, постукуючи підбором по панелі. Несвідомо вона набрала модної пози: ноги сплетені, підборіддя лежить на зігнутій кисті однієї руки, друга рука, притиснута до грудей, підтримує лікоть; всі лінії її тіла були покручені, і все-таки воно зберігало якусь своєрідну грацію.
— Ти знала, чого я хочу,— провадив Сомс,— а проте пробула там зайві чотири дні. І цей хлопчина, наскільки я розумію, проводжав тебе сьогодні.
Флер не відривала очей від його обличчя.
— Я тебе ні про що не запитую,— сказав Сомс,— не втручаюся в твої справи.
Флер встала й вихилилася з вікна, підперши голову руками. Сонце сховалося за лісом, голуби притихли, сидячи на карнизі голубника; більярдні кулі стукали гучніше, і тьмяне світло падало на траву з нижнього вікна: Джек Кардіган увімкнув електрику.
— Ти заспокоїшся,— раптом сказала Флер,— якщо я пообіцяю не бачитися з ним, ну, скажімо, найближчі шість тижнів?
Вона не сподівалася, що його рівний, сухий голос так дивно затремтить:
— Шість тижнів? Шість років, навіть шістдесят років! Ні, Флер, не треба вводити себе в оману, не треба!
Флер стривожено повернулась.
— Що ж це таке, тату?
Сомс підійшов ближче і заглянув у її обличчя.
— Скажи мені,— мовив він,— правда ж, це тільки примха? Ти ж не така дурна, щоб відчувати до нього щось більше? Бо це було б уже занадто!
Він засміявся.
Флер, яка ще не чула в нього такого сміху, подумала: "Отже, причина серйозна. В чому ж тут річ?" Лагідно взявши його під руку, вона сказала бадьоро:
— Звичайно, це примха. Але я люблю свої примхи і не люблю твоїх, татусю.
— Моїх!— гірко промовив Сомс і відвернувся.
Світло надворі хололо і наче притрушувало крейдою поверхню річки. Веселі барви на деревах поблякли. Дівчина раптом відчула, що страшенно скучила за обличчям Джона, за дотиком його рук, вуст. Притиснувши руки до грудей, вона силувано засміялась:
— О-ля-ля! Невеличка неприємність, як сказав би Профон. Тату, не подобається мені цей чоловік.
Вона побачила, як він зупинився і витяг щось із внутрішньої кишені.
— Не подобається? Чому?
— Просто так, примха!
— Ні,— сказав Сомс,— не примха!— Він розірвав те, що тримав у руках.— Твоя правда. Мені він теж не подобається!
— Поглянь,— тихо проказала Флер.— Ось він іде! Я ненавиджу його черевики: вони зовсім нечутні.
В огорненому вечірніми сутінками саду йшов Проспер Профон, засунувши руки в кишені й тихенько насвистуючи в борідку. Потім зупинився й поглянув на небо, ніби кажучи: "Я невисокої думки про цей невеличкий місяць".
Флер відійшла від вікна.
— Правда ж, він схожий на гладкого кота?— прошепотіла вона.
Знизу долинув гучніший стукіт більярдних куль, ніби Джек Кардіган заглушив і кота, і місяць, і примхи, і всі трагедії своїм переможним вигуком: "Влучив з червоного!"
Мосьє Профон пішов далі, насвистуючи в борідку грайливий мотив. Звідки він? Та це ж із "Ріголетто": "La donna è mobile". Ось що він співає! Флер стиснула батькові лікоть.
— Никає, проноза!— шепнула вона, коли Профон зайшов за ріг будинку.
Вже минула та невесела пора, що відокремлює день від ночі. Настав вечір — тихий, повільний і теплий; пахощі глоду й бузку сповнювали чисте повітря над річкою. Несподівано залився співом дрізд. Джон уже в Лондоні; певно, йде Гайд-парком, мостом через Серпентайн і думає про неї! Легкий шелест за спиною змусив її озирнутися: батько знову дер на клаптики папірець. Флер помітила, що то був чек.
— Не продам я йому свого Гогена,— сказав він.— Не розумію, що в ньому знаходять твоя тітка й Імоджен.
— Чи мама.
— Мама?— перепитав Сомс.
"Бідний тато!— подумала Флер.— Він ніколи не виглядає щасливим, по-справжньому щасливим. Не хотілося б засмучувати його зайвий раз, але, звичайно, доведеться, коли повернеться Джон. Гаразд, на сьогодні досить!"
— Час одягатися до вечері,— сказала вона.
Коли Флер опинилася в своїй кімнаті, їй спало на думку надіти маскарадний костюм. Він був із золотої парчі; золотисті шаровари були туго стягнені на кісточках, на плечі був накинутий плащ; на ногах — золоті черевички, на голові — шолом з золотими крильцями; і все, особливо шолом, було всіяне золотими дзвіночками,— труснеш головою, і вони ніжно дзеленчать. Флер одяглася, і їй стало прикро, що Джон не може її бачити, навіть стало жаль, що її не бачить той веселий юнак, Майкл Монт,— нехай би хоч він подивився на неї. Але гонг уже пролунав, і дівчина пішла вниз.
У вітальні вона вразила всіх. Вініфред вважала, що вбрання "дуже цікаве". Імоджен була в захваті. Джек Кардіган назвав костюм "чудовим, чарівним, розкішним і незрівнянним". Мосьє Профон усміхнувся очима і сказав: "Гарненький невеличкий костюмчик!" Мати, напрочуд гарна в чорних мереживах, подивилася на неї і нічого не сказала. Її батькові лишилося прикласти мірку здорового глузду:
— Навіщо ти це надягла? Ти ж не танцювати прийшла.
Флер крутнулася, і дзвіночки задзеленчали.
— Примха!
Сомс пильно подивився на неї, відвернувся і подав руку сестрі. Джек Кардіган повів її матір. Проспер Профон — Імоджен. Флер пішла сама, подзвонюючи дзвіночками...
"Невеличкий" місяць невдовзі сховався, і на землю лягла травнева ніч, м'яка й тепла, огортаючи своїми барвами виноградного цвіту і своїми пахощами примхи, інтриги, пристрасті, прагнення і жалі мільйонів чоловіків і жінок. Щасливий був Джек Кардіган, що хропів собі в біле плече Імоджен,— здоровий як бик; або Тімоті у своєму "мавзолеї", занадто старий для всього на світі, крім дитинячого сну. А багато, багато людей не могли заснути чи бачили сни, і світ дражнив їх своїми суперечностями та недоладностями.