— Пообіцяй, що не підеш, поки я проказуватиму молитви!
— Обіцяю.
Ставши навколішки й уткнувшись обличчям у постіль, маленький Джон швидко зашепотів, розплющуючи час від часу око й дивлячись, як вона стоїть непорушно й усміхається.
— Отче наш,— бубонів він останню молитву,— що єси на небесах, нехай святиться мамуся твоя, хай буде царство мамусі як на небі, так і на землі, мамусю нашу насущну дай нам сьогодні і прости нам провини наші на землі й на небі й винуватцям нашим, бо твоє єсть царство, і сила, і слава нині, й повсякчас, і на віки вічні. Амама! Обережно!
Він підскочив і на хвильку завмер у її обіймах. І навіть умостившися в ліжку, не випустив її руки.
— Ти ж не будеш зовсім причиняти дверей? Чи скоро ти ляжеш, мамусю?
— Треба ще сходити вниз, пограти татові.
— О, я тебе почую.
— Сподіваюся, що ні; тобі пора спати.
— Спати можна щоночі.
— Ця ніч така сама, як і будь-яка інша.
— Е, ні, ця ніч зовсім особлива.
— Зовсім особливої ночі люди сплять якнайміцніше.
— Але якщо я засну, мамусю, то не почую, як ти прийдеш до себе.
— Добре, коли я прийду, то зайду сюди й поцілую тебе, і якщо ти ще не спатимеш, то будеш знати, що я тебе поцілувала, а якщо спатимеш, то все одно будеш знати.
Маленький Джон зітхнув.
— Гаразд! — сказав він.— Мабуть, нехай так і буде, як ти кажеш. Мамусю?
— Що?
— Як звали ту, в яку вірить тато? Венера Анна Діомена?
— Ой золотко ти моє! Анадіомена.
— Атож! Але мені більше подобається те ім'я, яке я тобі дав.
— Яке, Джоне?
Маленький Джон відповів зніяковіло:
— Гіневра! Це з "Круглого столу"— я тільки-но подумав, що воно личить тобі, хоча вона розпускала коси.
Материні очі дивилися повз нього, наче пливли в далину.
— Ти не забудеш зайти, мамусю?
— Ні, якщо ти заснеш.
— Добре, домовилися.— І маленький Джон заплющив очі.
Він відчув її уста на своєму чолі, почув її кроки, розплющив очі, побачив, як вона вийшла за двері, й, зітхнувши, знов їх заплющив.
Потім настало Чекання.
Хвилин десять він чесно намагався заснути, рахуючи квіти будяків, що росли довжелезним рядом,— це був давній засіб Да. Здавалося, він рахував кілька годин. Він подумав, що їй, мабуть, уже час прийти. Він відкинув ковдру.
— Мені жарко,— сказав він, і його голос пролунав у темряві дивно, немов чужий.
Чому вона не приходить? Він сів. Треба подивитись! Він устав із ліжка, підійшов до вікна й трохи відслонив завісу. Надворі не було темно, але він не міг розібрати чому: чи то від денного світла, чи від місяця, що був дуже великий. У місяця було дивне, сердите обличчя, наче він глузував із маленького Джона, і йому не хотілося дивитись на нього. Проте, згадавши — мати казала, що місячні ночі гарні,— він озирнувся довкола. Дерева відкидали густі тіні, лужок білів, наче залитий молоком, і видно було далеко-далеко — ой як далеко, аж до кінця світу,— і все виглядало незвичайно, неначе струменіло в непевному світлі. І у відчинене вікно лилися чудові пахощі.
"От якби в мене був голуб, як у Ноя!"—подумав він.
Від місячного місяця йшли промені ясні,
І все навкруг мінилося, як у безхмарні дні.
Після цього віршика, який згадався йому зовсім несподівано, він усвідомив, що знизу долинає музика, дуже тиха, чудова! Це грає мама! Він згадав про мигдалеве тістечко, сховане в комоді, й, діставши його, повернувся до вікна. Він висунувся надвір, то жуючи тістечко, то завмираючи, щоб краще чути музику. Да розповідала йому про ангелів, що грають у раю на арфах; але слухати місячної ночі мамину гру, ласуючи тістечком, було, мабуть, багато приємніше. Прогудів хрущ, нічний метелик пурхнув йому в обличчя, музика змовкла, і маленький Джон випростався. Зараз вона прийде! Хай краще не знає, що він не спить. Він ліг у ліжко й накрився ковдрою аж до очей; але між завісами лишилася щілина, крізь яку в кімнату зазирнув місячний промінь. Він упав на підлогу в ногах ліжка, й маленький Джон стежив, як світла смуга поволі поповзла до нього, наче жива. Музика залунала знову, але тепер він чув її ніби здалеку; сонна музика, гарна... сонна... музика... сонна... сон...
А час збігав, музика гучнішала, стихала, потім змовкла; місячний промінь підкрався до його обличчя. Маленький Джон повернувся уві сні й ліг горілиць, затиснувши краєчок ковдри у засмаглому кулаці. Кутики його очей здригалися — йому почав снитися сон. Йому снилося, що він п'є молоко з миски, а це не миска, а місяць, і навпроти сидить великий чорний кіт, який стежить за ним, дивно всміхаючись, як його батько. Він чув, як кіт шепоче: "Не пий забагато!" Звичайно, це було котове молоко, і він приязно простяг руку, щоб погладити кота, але той зник; миска перетворилася в ліжко, на якому він лежав, і коли він спробував устати, то не зміг знайти його і — лишенько!— не міг устати з ліжка. Який то був жах!
Він запхикав уві сні. Раптом ліжко почало крутитися; воно було його і ззовні й усередині; воно крутилося й крутилося, а потім спалахнуло вогнем, і баба Лі з "Жертв моря" роздмухувала його! Ой, яка вона була страшна! Швидше й швидше, аж поки він, ліжко, баба Лі, місяць і кіт злилися в одне колесо, що крутилося, й крутилось, і піднімалося вище й вище — страшно — страшно — страшно!
Він зойкнув.
Крізь колесо долинув голос, що говорив: "Синку, синку!"— і він прокинувся, стоячи на ліжку, широко розплющивши очі.
Перед ним стояла мати, її коси були розпущені, як у Гіневри, і, припавши до неї, він сховав у них своє обличчя.
— Ой, ой!
— Все гаразд, дитино моя. Ти вже не спиш. Ну заспокойся! Це тобі приснилося.
Але маленький Джон повторював безперестану:
— Ой, ой, ой!
Її голос, м'який, як оксамит, переконував його:
— Це місячний промінь, серденько, освітив твоє обличчя.
Маленький Джон схлипнув у її нічну сорочку:
— Ти ж казала, що він гарний. Ой!
— Не тоді, коли спиш, Джоне. Хто його впустив? Це ти розсунув завіси?
— Я хотів побачити, чи вже пізно; я... я визирнув, я... я чув, як ти грала, мамусю; я... я з'їв мигдалеве тістечко.
Але він помалу заспокоювався, і його охопило інстинктивне прагнення виправдати свій переляк.
— Баба Лі закрутилася в мені й спалахнула полум'ям,— промурмотів він.
— А чого можна сподіватися, Джоне, як ти їси в ліжку мигдалеві тістечка?