— Звичайно, хто у кого їх видурить: у цьому весь інтерес.
Джоллі поглянув на нього ледь зневажливо.
— Чим ви розважаєтесь? Веслуєте?
— Ні, їжджу верхи або в колясці. В наступному семестрі гратиму в поло, якщо мені пощастить вимантачити трохи грошей у дідуся.
— Тобто у старого дядечка Джеймса? Який він?
— Старий, як світ,— сказав Вел.— І завжди боїться, що йому загрожує банкрутство.
— Здається, вони з моїм дідом були рідні брати.
— На мою думку, жоден із цих старих не був спортсменом,— сказав Вел.— У мене таке враження, що вони любили тільки гроші.
— Мій — ні! — із притиском сказав Джоллі.
Вел струсив попіл із сигарети.
— Гроші створені тільки для того, щоб їх витрачати,— сказав він.— Мені страшенно кортить мати їх якнайбільше.
Джоллі окинув його пильним несхвальним поглядом, що його успадкував від старого Джоліона: про гроші говорити не годиться! І знову настала мовчанка; обидва взялися до чаю й булочок.
— А де ваші думають зупинитися?— запитав Вел, наче між іншим.
— У "Веселці". Як ви дивитесь на війну?
— Поки що кепські справи. Бури поводяться нечесно. Чому вони уникають відкритого бою?
— Навіщо це їм треба? Все проти них, тож вони й воюють, як їм вигідніш. Сказати правду, я ними захоплююсь.
— Вершники й стрільці з них чудові,— визнав Вел,— але загалом — це паскудний народ. Ви знаєте Крама?
— З Мертона? Тільки в обличчя. Здається, це один із тих гравців? По-моєму, він нікчемний жевжик.
Вел промовив з притиском:
— Він мій друг.
— Он як! В такому разі перепрошую.
І вони сиділи насуплені, дивлячись кудись убік, кожен прагнув відстояти свої снобістські позиції. Джоллі несвідомо рівнявся на своїх товаришів, чиїм девізом було: "Невже ви гадаєте, що ми дозволимо наганяти на нас нудьгу? Життя таке коротке, ми будемо говорити швидше й рішучіше, зробимо більше, й знатимем більше, і вагатимемося з будь-якого приводу менше, аніж ви можете собі уявити. Ми "довершені" — ми як сталевий трос". А Вел несвідомо рівнявся на своїх товаришів, чиїм девізом було: "Невже ви гадаєте, що нас можна чимось зацікавити чи захопити? Ми зазнали всіх насолод, а коли й не всіх, то вдаємо, що всіх. Життя так нас стомило, що кожна година здається нам довгою, як рік. Ми ладні програти останню сорочку. У нас уже все позаду. Усе на світі — тільки тютюновий дим Бісмілла!" Потяг до змагання, що запалює кожного англійця, примушував цих двох молодих Форсайтів мати ідеали, а на зламі століть ідеали мішані. Більша частина аристократії прийняла вчення проповідників "стрибучого Ісуса" [30], хоча деякі її представники, такі як Крам,— він походив з аристократичної родини — з млосною невідступністю прагнули нірвани картярського дому, цієї summum bonum [31] колишніх денді й вітрогонів вісімдесятих років. І навколо Крама ще й досі гуртувалися люди блакитної крові, що плекали свої зів'ялі надії, а за ними тяглася плутократія.
Проте у кузенів була ще одна, значно глибша причина для взаємної антипатії,— причина, що її породила невловна родинна схожість, яка, очевидно, дратувала їх обох; а може, її породило невиразне усвідомлення давньої ворожнечі, яка й досі існувала між їхніми паростями роду і про яку вони здогадалися, чуючи то випадкове слово, то побіжний натяк, кинутий старшими. Джоллі, дзенькаючи чайною ложечкою, міркував: "Шпилька в краватці, і його жилетка, і тягуча мова, і азартні ігри,— милий боже, яке це все жахливе!"
А Вел, доїдаючи булочку, думав: "Такий молодий, а такий клятий!"
— Отже, ви побачитеся з своїми рідними?— сказав він, підводячись.— Перекажіть їм, будь ласка, що я б залюбки поводив їх по Брейсноузу, коли у них буде охота його оглянути, — хоч там, може, й немає нічого цікавого.
— Дякую, перекажу.
— А можна запросити їх на сніданок? Мені попався знаменитий служник.
Джоллі висловив сумнів, чи буде у них час.
— А проте ви ж перекажете їм запрошення?
— Щиро дякую,— відповів Джоллі, вирішивши в думці, що вони не прийдуть, але з природженою ввічливістю додав:— Краще ви приходьте до нас завтра на обід.
— Гаразд. Коли саме?
— Пів на восьму.
— У фраку?
— Ні.
І вони розійшлися, відчуваючи один до одного невиразну неприязнь.
Голлі з батьком прибули денним поїздом. Це були її перші відвідини міста спогадів і веж; вона говорила мало і дивилася майже з побожною шанобою на брата, який зжився з цим чудовим містом. Після сніданку вона з цікавістю оглянула його пенати. Вітальня Джоллі була оздоблена панелями, а мистецтво представлене кількома гравюрами Бертолоцці, які належали старому Джоліонові, та фотографіями юнаків, товаришів Джоллі — вони виглядали дещо героїчно, і Голлі зразу ж стала порівнювати їх з тим образом Вела, який зберігся в її пам'яті. Джоліон і собі пильно придивлявся до всього, що свідчило про синові смаки та вдачу
Джоллі дуже хотілося, щоб батько й сестра побачили, як він веслує, отож вони подалися до річки. Голлі йшла між братом і батьком трохи збуджена, бо перехожі раз у раз озиралися і проводили її поглядом. Щоб краще роздивитися Джоллі в човні, вони залишили його біля пристані і перейшли на той берег Стрункий, худорлявий — з усіх Форсайтів тільки Свізін і Джордж були огрядні — Джоллі був другим у вісімці. Він веслував дуже зосереджено й енергійно Джоліон подумав з гордістю, Що його син найвродливіший з восьми юнаків. Голлі, як і належить сестрі, віддала перевагу двом-трьом іншим хлопцям, але не призналася б у цьому нізащо в світі. Річка того дня блискотіла, луки пишалися зеленими барвами, на деревах і досі красувалося золотаве листя. Якийсь незвичайний спокій огортав старе місто. Джоліон пообіцяв сам собі, що коли погода потримається, він на цілий день піде на етюди. Вісімка промчала повз них удруге, прямуючи до пристані. Обличчя Джоллі було дуже зосереджене: він не хотів показати, що задихався. Вони перейшли через міст і почекали на нього.
— Ох, я й забув,— сказав Джоллі, коли вони йшли лужком до Крайст-Черч-коледжу — Мені довелося запросити на обід цього причепу Вела Дарті Йому, бачте, закортіло, щоб ви прийшли до нього на сніданок, а ще він хотів поводити вас по Брейсноузу, тож я подумав, що так буде краще: вам не доведеться до нього йти. Він мені не дуже подобається.