Старий Джоліон усе це усвідомлював, а проте було в ньому щось таке, що перемагало форсайтизм. Бо ж Форсайтові не дозволено любити красу більше, ніж здоровий глузд, і вдовольняти свої бажання на шкоду своєму здоров'ю. А в ті дні щось билося в ньому, що з кожним ударом проточувало вже й так тоненьку оболонку. Він добре розумів усе це, але він розумів і те, що не зможе спинити цього биття, а коли й зможе, то не схоче. Проте, якби ви йому сказали, що він проживає свій капітал, він присадив би вас зневажливим поглядом. Ні, ні, людина не повинна проживати свій капітал, це неприпустимо! Магічні формули минулого завжди реальніші, ніж теперішня дійсність. І він, хто вважав усе своє життя, що проживати капітал — це найганебніший злочин, нізащо не погодився б прийняти таке жахливе обвинувачення. Насолода корисна для здоров'я; краса тішить око; почати знову життя, вдихнувши молодість молодих,— але ж тепер він саме це й робить!
Методично, за звичкою, виробленою протягом усього життя, старий Джоліон розподілив свій час. По вівторках він вирушав до Лондона поїздом; Айріні обідала з ним, і вони йшли в оперу. По четвергах він їхав до міста каретою і, залишивши з кіньми гладкого кучера, зустрічався з нею в Кенсінгтонському саду, а потім, попрощавшись, сідав знову в карету і встигав додому на обід. Дома він пояснив, між іншим, що в ці дні у нього в Лондоні якісь справи. По середах і суботах вона приїздила до Робін-Гіла й давала Голлі уроки музики. Що більшої втіхи давало йому товариство Айріні, то стриманіше він поводився — просто як прихильний дядечко. Та й у душі він ставився до неї так само — вже не ті в нього літа. Проте, коли вона запізнювалась, він був просто сам не свій. А коли вона не приїздила — це трапилося двічі — очі його ставали сумні, як у старого пса, і його мучило безсоння.
Так минув місяць — місяць літа в полях і в його серці, місяць виснажливої літньої спеки. Хто б міг повірити кілька тижнів тому, що він чекатиме повернення сина й онуки мало не з острахом! В ці тижні чудової погоди і дружби з жінкою, яка нічого не вимагала і завжди зоставалася ледь чужою, зберігаючи принаду таємниці, він зазнав солодкого почуття волі і тішився тією незалежністю, що її чоловік втрачає, зв'язавши себе родинними путами. Це почуття п'янило його, як п'янить ковток вина того, хто довгий час пив саму тільки воду й майже зовсім забув, як вино гарячить кров, як дурманить голову. Квіти зацвіли барвистіше, пахощі, музика й сонце знову ввійшли в його життя, вони вже не тільки нагадували про колишні радощі. Тепер він мав для чого жити, його збуджувало ненастанне чекання. Він жив теперішнім, а не минулим — величезна різниця для такої старої людини, як він. Втіхи вишуканої кухні, які ніколи не важили для нього багато, втратили тепер усяку цінність. Він їв мало, не розбираючи, що їсть; і з кожним днем дедалі худнув і марнів. Він знову став "худий як тріска", і його схудле тіло, увінчане масивним чолом із запалими скронями, тепер стало іще величніше. Він чудово розумів, що йому слід порадитися з лікарем, але надто вже солодка була свобода. Він не міг пожертвувати свободою задля того, щоб панькатися зі своєю задишкою і кольками в боці. Повернутися до рослинного існування, яке він провадив серед сільськогосподарських журналів з малюнками кормових буряків у натуральну величину, перш ніж у його житті з'явився цей новий інтерес,— ні! Він перевищив свою норму сигар. Дві на день — таке у нього було правило. Тепер він викурював три, а часом і чотири: коли чоловік сповнився творчим духом, його завжди тягне до курива. Щоправда, він частенько думав: "Треба кинути курити й пити каву Треба кинути ці поїздки до міста". Але він нічого не кинув: вдома не було нікого, хто міг би його остерегти, і це було велике щастя. Слуги, мабуть, дивувалися, але ж вони, певна річ, мовчали. Мадемуазель Бос була надто заклопотана своїм травленням і надто "добг'е вихована", щоб торкатися в розмові його особи. Голлі ще не вміла помічати змін у зовнішності того, хто був її іграшкою і богом. Айріні доводилося самій умовляти його більше їсти, відпочивати в спеку, пити ліки тощо. Але Айріні не казала йому, що він схуд через неї,— нам-бо важко помітити, яку біду ми чинимо іншим. Вісімдесятип'ятирічний дід не має пристрастей, але Краса, що породжує пристрасть, не втрачає своєї могутності, аж поки смерть закриє очі, які жадають її споглядати.
У липні, в перший день другого тижня, він одержав листа з Парижа від сина, в якому той повідомляв, що вони всі повернуться в п'ятницю. Їхнє повернення було неминуче, як доля; проте він, з властивою всім старим людям зворушливою легковажністю, що помагає їм спокійно дожити віку, не хотів цьому вірити. Тепер він повірив, і треба було на щось зважитись. Він уже не міг уявити свого життя без цього нового інтересу, але те, чого ми не спроможні уявити, часом існує, в чому Форсайти повсякчас переконуються на власному гіркому досвіді. Він сидів у старому шкіряному кріслі, складаючи листа і жуючи кінчик незапаленої сигари. Ще один день, і його мандрівки до міста по вівторках доведеться припинити. Може, раз на тиждень йому й пощастить з'їздити туди в кареті під приводом ділового побачення. Але навіть це залежатиме від його здоров'я, бо тепер вони почнуть з ним панькатися. Уроки! Треба, щоб уроки не припинялись! Вона повинна забути свої побоювання, а Джун повинна задушити свої почуття. Вона вже зробила це раз, того дня, коли довідалася про смерть Босіні; якщо змогла тоді, то, певна річ, зможе й тепер. Чотири роки, як її зневажено,— не по-християнському так довго таїти в серці образу. У Джун сильна воля, але в нього сильніша, бо йому вже недовго жити. Айріні має м'яку вдачу, вона, напевно, зробить це задля нього, подолає свої вагання, щоб не завдавати йому болю! Треба, щоб уроки не припинялися; тоді все буде гаразд. І, нарешті запаливши сигару, він почав міркувати, як усе їм розповісти, як пояснити цю дивну приязнь; як замаскувати, приховати від них правду, що йому несила втратити змогу споглядати красу. Ага! Голлі! Голлі любить її, Голлі подобаються уроки. Вона його врятує, його крихітка! І від цієї щасливої думки на душі в нього стало спокійно, і він уже сам дивувався, чого було так страшенно тривожитись. Не треба тривожитись, від тривоги його завжди охоплює якась дивна кволість і йому здається, наче він наполовину вийшов із власного тіла.