— Хлопці, ви нічого не чули?
Старшина відповів, що нічого, а хіба що? Юрко ж мовив, що чув, як щось тріснуло, але подумав, що то суха гілка.
— Яка там у біса гілка!—сказав Сабантуй роздратовано. Вийшов із куреня й подивився в той бік, де жила Христина Захарівна.
Там спершу не було помітно нічого. Небо голубіло ясно та заспокійливо, над зеленим морем дерев одинока хмаринка, біла як пух, дрімотливо грілася на ласкавому сонці; та ось догори заструмував наче туман, він густішав і густішав, розповзаючись вусебіч, доки не заклубочилося над лісом рудувато-червоним і чорним. "Пожежа!"— так і похололо в грудях Сабантуя.
— Хлопці, горить!— закричав він, ускочивши до куреня. Вхопив пілотку, вже майже нічого не тямлячи, подався в ліс. Біг щодуху, поміж деревами й кущами, вузькою стежиною, що то западала круто донизу, то дерлася вгору, а в голові билася думка: трапилося щось недобре з Христиною Захарівною. Так просто постріли не могли пролунати. Біг, перестрибуючи через струмки та коріння, а лісом уже розтікався запах диму, запах горілого, і чим ближче, тим ставав усе густіший.
Вирвався нарешті з лісу, мов укопаний, став.
Хата, сарай, повітка були охоплені вогнем. Вогонь гоготів угорі, скручуючи бляху в чорні сувої, вогонь лизав стіни, бурхав із вікон, з дверей: все горіло, мов облите бензином, мов порох, горіло так, що годі було й підступитися, а посеред двору, нап’явши ланцюг, лежав убитий пес — шкірився застигло іклами.
І тут Сабантуй побачив Христину Захарівну.
Вона лежала за двором, під голубими штахетинами. Лежала, наче жива, таке було в неї спокійне обличчя, лише мертво стулені губи, лише очі заплющені, та на щоці засихала кривава сльоза. І на вишитій білій сорочці розповзалася інша вже вишивка, що її носити тільки мертвим.
Сабантуй як стояв, так і застиг, не спускаючи погляду з Христини Захарівни, а вона лежала якась особливо красива та горда, мов і смерть прийняла за власною волею, а не з чужого лиховісного примусу.
Довго стояв Сабантуй, не вспромозі поворухнутися.
Догорала хата, завалився сарай. Дим обважнів, залишив широке подвір’я, протікав крізь штахетини, котився до лісу — Сабантуй погруз по коліна в ньому, а Христина Захарівна то виринала, то потопала, вона мовби пливла, тихо погойдуючись, земля, здавалося, несла її, обережно та ніжно, м’яко торкалася її травинками, вона наче обціловувала її перед тим, як навіки прийняти в себе. А Сабантуєві ніяк не вкладалося, що Христина Захарівна мертва, йому все ще марилося, що ось вона розплющить очі й грубувато скаже до нього: "Ну, чого стоїш? Робити нічого?" Зведеться, обтрусить спідницю, піде у хату.
Тільки хата вже оно догорає і нікуди буде їй іти, Христи-ні Захарівні...
Потім Сабантуй копав яму. Коли все догоріло, він сходив на пасіку — по лопату.
— Що з тобою?— вражено спитав старшина.
Сабантуй звів на нього померклі очі:
— Христину Захарівну вбили... Ось піду поховаю...
Знайшов лопату, завдав на плече. Згорбився так, наче лопата важила тонну.
Копав яму — велику, широку. В чистому та білому піску, поруч із голубими штахетинами. Нарвав потім кілька оберемків трави, щедро вислав дно, а коли опустив Христину Захарівну, обсипав її й зверху травою, щоб не торкалася тіла земля. Потім приплескав лопатою горбик, заплакав. День уже брався сутінками, ніч немов поспішала прикрити пошвидше сумну картину: окутане димом пожарище, свіжу могилу під блакитним парканом, згорблену Сабантуєву постать...
Другого дня на пасіку прийшла фельдшерка. Не знати, де знайшла вона сили, щоб подолати оцей добрий десяток кілометрів, тільки, прийшовши, вона довго сиділа, хапаючи повітря розтуленим ротом, сива голова її трусилася. Трохи оклигала, стала розповідати, як скоїлося лихо.
Винен в усьому Федір Калюжний, отой поліцай. Як заїхали німці — якийсь продовольчий загін, він і згадав лісничиху. І повів їх до неї.
Сам же потім і розповідав, як було...
Христина Захарівна досить спокійно дивилася на те, як забирали корову й свиню, ловили курей, виносили борошно. Тільки як застрелили собаку, спитала наче Калюжного:
— І собаку їстимете?
На що наче Калюжний пригрозив:
— Ти б краще помовчала! Де поділа підводу та коней?
— Німці вчора забрали,— відповіла Христина Захарівна.— Отакі, як оці.
Федір не дуже повірив, але й не сікався, бо не до того було: німці саме ловили ведмедя. Влаштували справжню облаву: з реготом, з улюлюканням, з криком. А коли ведмідь вирвався з кола і, переляканий, забрався на дерево, один із німців прицілився і влучним пострілом звалив його на землю.
— А ведмедя навіщо?— запитала зблідла Христина Захарівна.
— На те, що так нада!— відповів Калюжний.
Христина Захарівна змовчала й тут. А коли Федір скомандував вести на пасіку, бо вони й приїхали в основному по мед, вона сказала, що нікуди їх не поведе: на пасіці меду немає.
— Як то нема?
— А отак!
Спершу їй Федір погрожував, а потім за Христину Захарівну взялися німці. Особливо допікав один в окулярах поверх неспокійних, метушливих очей. Забігав наперед, тикав у обличчя карабіном, вимагав негайно вести по мед. І Христина Захарівна не витримала: коли її виштовхали за двір та отой німець зачепив її дулом по щоці, вона одмахну-лась од нього. Наче й не дуже махнула рукою, а німець упав, ще й ноги задер.
І був у нього вид дуже кумедний: німці, що стояли довкола, не могли втриматись од сміху, він же, оскаженілий не так од болю, як од сорому, вхопив карабін і вистрелив прямісінько в серце...
Всі троє пригнічено слухали. Юрко жалісливо кривився, старшина спохмурнів* нервово поліз за цигаркою, зло сказав:
— Убити мало, собаку!
Сабантуй одразу догадався, кого мав на увазі старшина. Сам думав про це понуро і вперто, розпалюючись щораз більшою ненавистю. Відчував, що не знайде спокою, поки не вб’є поліцая.
Бо через кого загинула Христина Захарівна? Хто привів німців до неї?
І коли фельдшерка, перев’язавши поранених, стала збиратися додому, Сабантуй сказав, що підвезе її до села.
Всю дорогу розпитував, де живе Федір Калюжний та як до нього втрапити.
— Он він і живе,— сказала фельдшерка, коли вони залишили позаду підводу та вийшли на узлісся.— Третя хата від краю.