Так що радуйся, Юрку...
А ще плекав думку одну Сабантуй: забрати хлопця до себе. Дітей у них немає, тільки він та Мокрина Петрівна, а
Юрко ж ще маленьким втратив батьків — жив у тітки. Сабантуй давно все те вивідав. То чому б їм і не поріднитися? Підкотить до двору: "Приймай сина, Мокрино Петрівно!"— і заживуть вони втрьох. Виходять, такий виросте парубок — на все село! А там і невістку йому підшукають — першу кралю в селі...
І ще здавалося часом Сабантуєві, що Юрко і схожий на нього. Тільки й того, що вищий на зріст. Так діти ж завжди переростають батьків!
І ось Юркові знову стало погано. Чи натрусило в підводі, чи в рану потрапила інфекція, тільки підійшов до хлопця Сабантуй, а той аж пашить.
— Що тобі, Юрку?
— Отуто... мов ножем хто розпеченим...— показав рукою на бинт.
— 1-і, ти лихо! Треба бігти в якесь село — шукати лікаря.
— А коли німці впіймають?— спитав старшина.
— А якщо хлопець помре?— огризнувся Сабантуй.
— Хоч пілотку залиш,— занепокоївся старшина.
Сабантуй зняв пілотку, ремінь, роззувся — пішов босяком. А солдатську гімнастерку хто тільки зараз не носить...
Так що стояв Сабантуй перед бабою звичайнісіньким дядьком.
— Дякую за молоко — мені зараз їсти нема часу. Село звідси далеко?— бо який може бути лікар на оці три хати!
— Ой далеко!— забідкалася стара.— За он тією горою.— Та й показала на горб, одразу за хутором.
— То скільки туди кіл омарів?
— Та два чи чотири — я вже й не пригадую.
— А німці там є?
— Жінці?
— Німці, бабо, німці?— закричав Сабантуй.— Німці в селі тому є?
— А звідки я знаю... Я, сину, в селі уже літ десять не була... Ноги не носять...
"Що ж його робити?— зажурився Сабантуй.— Іти серед дня в село? А як німці перестрінуть?" Й до вечора не можна чекати — згорить хлопець...
— У вас, бабо, коса лишилася од хазяїна?
— Є, сину, є, оно під сараєм. Маруська взяти наладилась, так передали, щоб сьогодні з граблями виходили.
— Не позичите мені на годинку? Я вам її поверну,
— А ти що: косити комусь зібрався?
Ох і баба ж: усе їй треба знати!
— Не косити, бабо, а щоб німці не зачепили. З косою на плечі воно надійніше.
— А що тобі треба в селі? У крамницю, так її розорили...
— Мені лікаря, бабо, треба. Товариш занедужав... То дасте косу чи до когось іншого йти?— перепитав з досадою.
— Та бери, тільки щоб назад приніс. Бо Маруська мені за неї й голову прогризе.— Тут баба почала розповідати, яка в неї злюща невістка. Але Сабаніуй не слухав:
— То я, бабо, візьму. *
— Бери, бери,— шкутильгала позаду стара.— А я їй і кажу: "Не діждешся, стерво, на мені верхом їздити! Доки я жива, доти отут і спатиму. А як помру, тоді їж ту постіль, хоч подавися!.." А вона мені й каже...
— То бувайте!— поспіхом попрощався Сабантуй: стара могла заговорити до смерті. Завдав косу на плечі, подався на узвишшя.
Зверху перед ним одкрилося все: і село, вздовж шосейки витягнене, в молоденьких садах — деревця іще зовсім тендітні, видно, перед самою війною посаджені; і лани, що з усіх боків облягали село, скошені, а більше й не скошені, де за шосейкою, по той бік села, ворушився людський мурашник: одні жали, інші в’язали, а поміж ними кілька верхових,— от тобі й панщина! А село наче вимерло: порожні завулки, й у дворах нікого не видно, навіть усюдисущої дітвори, і школа, що її одразу впізнав Сабантуй, бо стояла на найвищому місці, посеред широкого дворища, була наче зовсім покинута — скінчилася наука!
Сабантуй швидко спускався вузенькою польовою дорогою, порослою шпоришем та подорожником, а сонце хоч і стояло високо в небі, але вже так не пекло, як серед літа: вересень, осіння пора, он уже й павутиння попливло в повітрі. Сабантуй пильно вдивлявся в шосейку, що перетинала село та степ, гублячись на далекому обрії, чи не видно де німців, але була вона зараз порожньою. То можна с^ді-ватися, що все складеться благополучно, не зустрітися б тільки з якимось поліцаєм. Що він йому скаже, як зустріне, Сабантуй поки що не знав. Якось одбрешешся — йому не первина: скаже, приміром, що в прийми пристав, хоча б до тієї Маруськи, хіба мало їх, отаких приймачків тимчасових, тинялося зараз по селах? Так і скаже: пристав у прийми, а це йде косити... Чого так пізно? Клепав косу... Сабантуй уже намітив хату, до якої зайде, начеб напитися, бо воно хоч і не жарко, а пити все одно могла захотіти людина.
Там височів над колодязем журавель, отже, нічого дивного в тому немає, що він звернув із дороги та й подався навпростець до колодязя.
— Хазяїни! Чи є хто живий?
"Живими" виявилося двоє: дівчина й хлопець. Дівці років вісім, парубок ще без штанів: стромив брудного пальця до рота, вигляда з-за сестри.
— Напитися можна?.. Як тебе звати?
— Валя.
— Винеси, Валю, води.
Вони так і пішли обойко у сіни, і хлопчик все оглядався на незнайомого дядька.
— Та й смачна ж у вас вода!— пив і прихвалював Сабантуй.— А батьки ваші де?
— Тато на війні, а мати в полі
— А баби вдома немає?
— Баба померли.
"Ото лихо! В кого ж запитати про лікаря?"
— А в отій хаті хто зараз є?
— Там Ванько...— І, подумавши:— І Михайлик...
"Гм, Ванько і Михайлик... Мабуть, такі ж пуцьвірінки, як і оці... Хіба що її запитати?"
Валя, виявляється, знала все: і те, що в селі був медпункт, а зараз там нікого немає,— лікарка виїхала під час відступу, і що по шосе, туди далі, є інше село, більше од їхнього, так мамка туди недавно ходила, коли в них розболілися зуби, а повернулися ^ватою в роті й мовчали, доки й спати лягли, а вранці проснулися здорові... Ну, раз здорова, то була в лікаря... Сабантуй думав про Юрка* хрипке його дихання болісно лунало у вухах, не давало спокою-.
— Так у той бік, кажеш, село?
— У той...
Сабантуй попрощався з дітьми і вийшов на вулицю.
До потрібного села добрався без пригод. Набив тільки підошви об тверду шосейку та стрівся з колоною німців. Німці вигулькнули з-за горбка так несподівано, що Сабантуй не встиг пірнути в пшеницю; отак і застиг край дороги-Машини котили прямо на нього, ціла валка машин, і в кожній було повно солдатів у касках. Усі вони, мов заведені, повертали голови, проїжджаючи мимо* і в Сабантуя щоразу аж у пузі холонуло. Коли ж остання машина проревіла сердито, обдавши його черговою порцією ядучого диму, Сабантуй подивувався собі, що лишився живий.