Ревниво зиркнула в його альбом і мало не пирхнула зо сміху. Не люди — якісь гуманоїди — чи то ходять, чи то висять понад різними спорудами!..
— Це ми з татом їздили до Хотинської фортеці... Піднімались там на башточки... — виправдовувався Іваненко. — Вибач, але я зовсім не тямлю зображувати людей!..
Що правда, то правда! Вже б і не брався! В малюванні Дмитро — це Казимир номер два! Казимир номер два?! Леле, та він і справді малює, як Завтрашній! Тільки що не ручкою, а простим олівцем! Але натискує ним так, що чіткіше, ніж ручкою! Рівчаки прорізує!
— Ну, чому ж...— намагалась опанувати себе. — Дуже навіть схожі... Це, мабуть, ти?
— Ні, це тато! Ось я! — показав якусь неоковирну карикатуру внизу. — Тато вже виліз, а я ще на сходах.
— Він у тебе, здається... солідний? — прискалила око на малюнок.
— Що, так помітно? — зашарівся хлопець. — Я ж старався зменшити йому форми!
— Отже, солідний?
— Ох, трохи є! Та й чиї тата зараз худі? Всі з черевцями ходять! Але я таким не буду! Я спортом займаюсь.
— А як... його звати?
— Тата? Дмитром, як і мене. Мама кличе нас Дмитром і Дмитриком... — ще більше зашарівся хлопець.
— Серйозно? — Від таких явних збігів аж похолола. — Слухай, а в твоєї мами... біла сукня є?
— Не знаю, мабуть... У неї в шафі багато одягу, якось не приглядався... Але на весільній світлині вона точно у фаті й білому платті!
Все! Знайшла! От і попався ти, Дмитрику! От і є тобі пристанище, неприкаяний Казимире!
Удома відразу взялась до діла. Повитягала з шафи мотлох (щоправда, до чого тут фотографії?). Перемішала старі газети й навмання тицьнула пальцем у якийсь рядок.
"Мати серед жовтня..." — далі старий папір перетерся на дірки, і дізнатись, що саме пощастить мати серед жовтня, Софійці не вдалось. Очевидно, на початку жовтня все остаточно з’ясується. Десь тут, десь ось-ось!.. Уже дуже-дуже скоро!..
56.Домашні прикрощі
Увечері, щойно відправила додому Любку, припхався Сашко.
— Не поможеш ще й мені? Вивчити алгебру? — запитав, ховаючи очі. — Вирішив зробити уроки, а тут... якісь такі незрозумілі завдання...
Авжеж, алгебри йому заманулось! Шукає причини Софійку навідати!
— Гаразд, давай сюди свого ранця.
— Е, ні! Я сам! — сахнувся, наче пограбувати його збиралась. І вже спокійніше дістав підручника й зошита. Боїться, щоб фото не побачила. Теж іще конспіратор!
— Бо я, знаєш... Ще малювання там, фізкультуру люблю... Навіть якісь таланти до цього маю... Шеф завжди радиться зі мною, коли прикрашає щось... Ти б прийшла якось подивилась: такий гарний офіс із водяними газонами спорудили! А по воді— електричні лампи-лілеї... Хоч я моря ніколи не бачив, а все мене чомусь на морський дизайн тягне! А оце порадив ще й картини з морем почепити всередині: ніби якийсь такий художник є, що малював тільки море...
— Айвазовський?
— Чому тільки Айвазовське? Всі моря, які є!
— Ай-ва-зо-вський, кажу! — зітхнула тяжко і безнадійно. — Прізвище таке! Море зветься А-зо-вським!
— Точно! В тебе ж дядько художник — не дивно, що все знаєш! Отож пообвішували ми в офісі тими картинами — Їй-Богу, як на глибині! Акваріуми поставили.
— Цікаво, на глибині час теж іде повільніше?
— Звичайно! Я на Олексівському ставку пірнав, то думав, що цілих п’ять хвилин. А хлопці засікли на годиннику: тільки дві з половиною!
— Гм... Чи збережуться ці Казимирові теорії в Дмитриковій голові?..
Поламавши голови над ребусом із Дашківським, узялись до задач математичних.
— Діти, ходіть перекусите! — покликала мама.
Тільки завжди голодний Сашко стрепенувся
на цей поклик. Софійка ж не зворухнулась. Вічно вона зі своїм супом!
— Чай і шоколадний рулет!
Ну, хіба що так!.. Рушили до столу.
— Ну, ще за тата! — на всі лади викаблучувалась мама перед Ростиком, намагаючись запакувати малому в ротик чергову ложку яблучного пюре. — Не хоче! А баба Валя каже, що Ростик у неї так справненько їсть!
— А кави у неї він ще не п’є? — буркнула невдоволено.
— Кава? Що ти! Дітям до трьох років узагалі не рекомендується ні кави, ні шоколаду!
— Від баби Валі сподіватись можна чого завгодно! Ой, не довіряла б ти їй, мамо, дитини!
— Це ж чого раптом?!
— Її двоюрідна бабця була господинею Леськовичівського замку й колись отруїла малого Дашківського!
— Це баба Валя тобі сказала?
— Баба Валя все приховує. Дізналась я з інших достовірних джерел.
— Софійко, всім відомо про твою багату фантазію! — Мама аж скривилася. — Зрештою, чого баба Валя має відповідати за гріхи двоюрідної бабці?..
І як щось довести цій нерозумній мамі?!. Софійка давно помічала, що батьки їй не довіряють, що не сприймають усерйоз. Тепер іще раз у цьому пересвідчилась. Залишалось використати останній аргумент:
— Вона ж... вона ж при дитині цілує свого кота!
— То й що? Ти ж сама кажеш, що коти — великі чистьохи. Тим паче Фантик. Вичесаний, вимитий, доглянутий! Не те, що ця... — Мама зневажливо кивнула в бік Чорнобілки. І, згадавши, що киця — Сашків дарунок, ввічливо підправила: — Ця, сухоребра!..
Ну, можна витримати?!
— Дякуємо за чай, — підвелась із-за столу. — Ми вже ситі!
Гордо покрокувала до кімнати. Сашко, дожовуючи, неохоче поплівся услід.
57.Крах надій
На уроках почувала щось не те. Ще не знала точно, але гриз якийсь прихований сумнів. Він закрався, щойно вчителька назвала оцінки 7-В за самостійну з алгебри.
Дмитрик сяяв од чергового успіху.
Вадим отримав "двійку" і зверхньо чвиркав крізь зуби:
— Подумаєш, якась ідіотична самостійна! Такі дебільні завдання...
Десь уже чула ці слова. Тільки "незрозумілі завдання"! Усе більший сумнів просвердлював Софійчині думки, коли окрилений "дванадцятками" Дмитрик, не гаючись, записався до математичного гуртка. Щось не те, щось не те, щось не те!
Леле!.. Таж Іваненко — любить алгебру! Любить і любив завжди! Як вона, розтелепа нещасна, проґавила такий важливий факт?! А Казимир не любить!!! І Вадим не любить? Черв’ячок сумніву не втихав і гриз далі.
Вадима не могли залити сусіди, бо живе у власному домі. Вадим ходить у чому завгодно, тільки не в чорному і білому. Вадим не любить малювати, його звуть зовсім не так,як батька, та й батько той гарний, стрункий, рудуватий, як син, і ніяк не товстий.