— Якби ж то! — скрушно всміхнувся хлопець. — Уяви собі: нас залили першого ж дня, щойно в’їхали! Одна втіха: батьки все одно хотіли плитку міняти й нові шпалери поклеїти. Отож не дуже шкодували. А в усьому іншому — мали клопіт!..
Софійка була приголомшена почутим. Ні, чогось такого й сподівалась, але ж, справді, як усе збіглося! Зрештою, вона й ставиться до новенького так само, як до Завтрашнього. Ніби відчуває: вони — дві половинки однієї й тієї ж людини. Хорошої людини. Милої, приємної, майже ідеальної.
Може, Софійка навіть трошки закохалась. Втім, у кого? У Дмитра? В Казимира? І як же тоді пояснити почуття до Вадима?.. Зовсім заплуталась!
Та важливо, що скоро вона розплутає інший, складніший, вузол. Тепер-бо підтвердити ще кілька деталей — і починати велике переселення.
Мама попросила забрати Ростика від баби Валі.
— Яке золоте дитя! — сокорила та. — Сиділа би з ним день і ніч! Ви, Софійко, як хочете, можете
приносити його навіть на вихідні! Минулої неділі так за ним скучила!
— Еге, він теж хотів із нами подивитись на Леськовичівський замок! — пригорнула до себе малого.
— Леськовичівський замок? — зацікавилась баба. — І як він тепер?
— Гарний! А ви теж його бачили? — зраділа Софійка.
— О, вже давненько! Моя двоюрідна бабця були... господинею в тому замку!
— Господинею? — Софійку наче струмом пронизало. — Стривайте, не могла ж вона бути Марією?!
— Марією? Ні, не Марією, це точно!
— А як звалась?
— Ох, дитино, — заохкала й зашкандибала сусідка. — Хіба я вже згадаю? Давно то було! Здається.. . якось на "Г"...
— Гонората? — аж підскочила від несподіванки.
— О, так-так! Гонората! Що гонорові були бабця, то гонорові!
— То ви вже — онука Гоноратиного сина, чи, може, доньки? — вирішила перевірити сусідку, знаючи, що Гонората дітей не мала.
— Ні, дитино, не було в бабці ні дітей, ні чоловіка! Самотою звікувала, як я! Мій родовід пішов уже від її старшої сестри!
Справді, Казимир згадував якось, що в Гонорати була ще старша сестра по матері (Тадеушів батько одружився на жінці з дитиною)! Та сестра, на заздрість Гонораті, рано вийшла заміж і виїхала кудись далеко.
— Такі-то, дитино, справи! Ой, сюсі-пусі, ти мій малесенький! — Баба Валя цьомнула свого коханого Фантика. Мама зомліла 6 від такої негігієнічної сценки!..
— Це ж і Фантиком його назвала, бо почула таке ім’я від свого дідуся, — пояснила баба. — Він казав, що кіт Фантик був у тієї, як її, Гонорати!
— Бабусю, а що ви ще пам’ятаєте про неї?
— Ой, нічого, дитинко, зовсім нічого! — Баба Валя широко розчинила перед Софійкою двері в коридор. — Ну, бувай здорова! Гляди малого, передавай привіт мамі!
52. Ку-ку-дист
Щойно провела після уроку Сашкову сестру. Відколи Сашко засоромився пускати Софійку в свої нетрища, Любка ходить на заняття до Софійки.
Ну вона й балакуча! Спочатку була тиха й скромна, а тепер не переслухаєш! Вже й не ясно, хто більше балакав: учителька чи учениця. І про те, як вона полюбила читання після Софійчиних уроків, і про те, що з нею хотіли ув’язатися Надька й Вірка, та Сашко не пустив. І про те, як після Софійчиних відвідин Сашко, як ніколи раніше, сваривсяна сестер за нібито бруд і павутиння, а потім сам узявся прибирати. Навіть про те, що у потайній кишені Сашкового ранця ("Тільки ти ж не кажи йому, бо повбиває нас усіх трьох! Він же думає, що ніхто про це не знає!") вклеєне Софійчине фото.
І що з тим Сашком робити?.. І де він дістав світлину? Ото ще влізливе! Ото проноза! Врешті-решт, це порушення права на особисте життя! Адже хіба почуватимешся комфортно, коли, може, якраз у цю мить на тебе хтось витріщається?!
Ну й перепаде ж йому від неї на горіхи!.. Ой, Любка ж просила мовчати! Справді, ще повбиває своїх нещасних сестер: від того Сашка чого завгодно можна чекати. Софійка б і сама не знати що зробила, якби раптом хтось викрив і розпатякав про Вадимову світлину в 'її косметичці!
— Доню, тобі лист. Мабуть, від леськовичівської подружки! — Мама внесла до кімнати великого конверта.
Боже, Софійка так рідко отримує листи! Люба Ві-ку-ку!!! Ого, скільки всього! Малюнки... Від Павлика? Намалював її, Софійку! Ще й такою гарною! З розпущеним волоссям, у вінку з водяних лілей!.. Досі вдячний за подаровану колись квітку!..
Софійчині щоки аж запалали від такого несподіваного дару. Це вам не які-небудь світлини у потайній кишені ранця!..
А це що? Карикатури? Чи Павлик утратив майстерність? Якісь невмілі замальовки кульковою ручкою! Ось лялька стоїть на якихось кривих гостряках, мовби на крокодилячих зубах. Ось вікно з двома кульками, прив’язаними до підвіконня...
"Ку-ку! Привіт!.." — і Вітин лист вибухнув щонайрізноманітнішими новинами. Софійка читала — і мовби чула захоплену Вітину скоромовку. Після ретельного переліку домашніх і городніх справ ішлося про чергове непорозуміння між вожатою і Андрігоровичем. У селі гомонять про те, що, мабуть, весілля не 6у’. А табірна кухарка ставить на те, що таки бу’: вона зустрічала Алванівну на лукашівському базарі, й та питала, скільки мяса тре* на п’ятдесят персон. Але ще хтось бачив її ду’ засмучену. Втім, Ві-ку-ку не мо’ нічо’ про це судити, бо ж після зміни вожаті роз’їхались по своїх містах і се*. І так леськівчани ледь трима’ їх у полі зору.
Що ж до Павлика, то в нього дуже круглястий почерк і трохи нахилений упра’. Пише, що готує робо* ще до якогось конкурсу. Запитує про здоров’я Любсавни і передає Соф’ щире віта’. І малюнок. Ду-у-уже гарний малюнок передає Павлик Софійці! Вона тут... як намальована!!! А лілеї — мов живі!
Також леськовичівський привид, окрім гри на піані*, узявся й до інших мистецтв. Обходячи на чергуванні замок, Вітин та’ побачив на підві-ко’ хлопчика, який малює ручкою на аркушику. Пізніше знайшо’ там сучасний блокнот із дісне-ївською Русалонькою. З нього повипадали деякі малюнки, що їх Віта й пересила’ для ознайо’ своїй дорогій Соф’.
Та це ж Софійка віддала Завтрашньому свої ручку й блокнот, коли писали звернення в Польщу! Зрештою, чи не її і намалював Казимир? Еге ж, це вона стоїть на зубчастій вежі! А то — ніякі не повітряні кульки: це вони з Дашківським сидять на підвіконні! Оце накарлючив, оце насмішив!.. Але нічого, збереже ці кривулі як речові докази!