— Звідки ви знаєте?
— Хіба Софі не чула, що ніякі речі, ніякі думки, ніякі почуття не пропадають безслідно? Століття замкових поневірянь мене багато чого навчило! Хіба Софі не бачить оцих кристаликів солі?
Софі нічого не бачила.
— Ці сльози не за мною... — приречено мовив, удивляючись ще пильніше.
Ну, цим-то не сказав нічого нового!
— Ці сльози... Мама плакала від жалю до себе!..
Теж нічого несподіваного. Але чому в цій кімнаті?
— Стривайте, а доктора звали... не Ніколя?
— Гм... — замислився хлопець. — Уявіть собі, я й не знаю! До нього все: доктор Ланфре та доктор Ланфре!..
— Може, ці аркуші зможуть щось підказати? — простягла Дашківському жмут польських паперів.
— Софійко-о-о-о! Ти де? — долинуло знадвору.
— Ой, знову доводиться бігти! — вдарила руками об поли. — Гаразд, хай це полежить у вас до завтра. Перегляньте гарненько: ану ж щось цікаве?
— Як жаль, що панна знов утікає! Знов до того хлопця? — вказав на Павлика у вікні Казимир. — Він — як мій тато!
— Що-о-о? — уже готуючись іти, завмерла на півкроці. — Ваш тато був огрядним?
— ІЦо панна видумує? — оговтався Казимир. — Мій тато ніколи не був огрядним! Радше худим, як гончий пес!
— Але ж ви щойно сказали...
— Я казав лиш про те, що панна знов утікає!.. А папери я передивлюсь неодмінно!
— Іду-у-у! — гукнула, вискочивши на вулицю. Тягнучи до табору мольберт і невдалий етюд,
прокручувала в голові наступний запис у блокнотику.
"Він — як мій тато" — товстенький, як Павлик?.. Це вже суттєва прикмета!
36. Потрійне листування
Сьогоднішній вечір Алла Іванівна й Андрій Ігорович назвали вечором вільного спілкування. Вони притягли магнітофон, увімкнули ніжну легку музику, яку чутно і в корпусі, і надворі. И оголосили:
— Скоро ми всі роз’їдемось хто куди. Тож розмовляйте, обмінюйтесь адресами і враженнями. Бо за усіма конкурсами й заняттями ви часу на це не мали. Словом, відпочивайте!
"Іншими словами: дайте нам спокій!" — розшифрувала по-своєму Софійка, завваживши їхній надто ліричний настрій. Забіганим вожатим теж є про що між собою побалакати на прощання!
Софійка ж залюбки вільно поспілкувалась би з одним телефонним абонентом... Але першій дзвонити після того концертного випадку якось наче не випадало. А Вадим? Певно ж, телефонував, але хіба в цій глушині ловляться дзвінки? Це тільки тому доскоцькому Сашкові усе вдається! Вже кілька разів Сашків дзвінок знаходив Софійку й у Леськовичах. Може, в цей момент дзвонив якраз Вадим!!! І якби ж хоч за ділом!.. То запитує дату Софійчиного повернення, то — як її здоров’я, то — ще якісь дурниці...
— Ку-ку! Привіт!
Ві-ку-ку тепер ловила кожну хвилинку, щоб, відпросившись із дому, побути з "орлятами".
Щойно вони з Софійкою сіли на лавочку, до них приєднався Павлик.
— Що, будемо записувати адреси? — запитав ніби жартома, але зашарівшись. І поглядаючи на Софійку.
— Будемо! — підхопила Ві-ку-ку, ревниво уловивши той Павликів погляд.
Софійка не така прониклива, як подруга, але теж не спасувала.
— А давайте, — заявила якомога щасливіше, — випробуємо придумане мною так зване потрійне листування!
— Тобто? — звернулись на неї допитливі очі Павлика й Віти.
— Ну, хто з нас трьох є центральною людиною? Хто, по суті, нас поєднав?
— Павлик? — бовкнула Ві-ку-ку.
— Софійка? — ще невдаліше висловився хлопець.
— Тьху на вас! — аж тупнула ногою. — Таж саме Леськовичі познайомили нас, а в Леськовичах мешкає не хто інший, а ти, Віто!
— А-а-а! — без особливого ентузіазму протягли товариші.
— Тому спробуймо листуватись через цю центральну людину! Я пишу тільки Віті, Павлик пише тільки Віті. Павликова й моя адреси — тільки в неї. А вона пише нам обом! І переказує нам одне від одного новини! Бо вже хто ліпше перекаже новини, як не вона?
— Як чудово! — заплескала в долоні Ві-ку-ку.
— Умгу... — зітхнув Павлик.
— Тільки щоб про всі-всі Павликові успіхи вчасно мені сповіщала, гаразд, Ві-ку-ку? — спробувала трохи підсолодити.
— Звича’, звича’, люба подруго! — Щічки ще більше зарум’янились, а оченята з-під кучериків ще ніжніше глянули на Софійку.
Павлик теж усміхнувся веселіше.
Раптом на ще більш почервонілі щічки скотилася зворушена сльоза:
— Хочу вам сказа’... Я вже багато змін тут, мо’ сказати, в таборі... Багато з ким дружила... І ще ніко’... ще ніколи не траплялась мені така прекрасна подружка і такий... і такий... такий найкращий у світі хлопець!!!
Тепер настала Павликова черга ніяковіти. Ні-коли-бо не чув про себе таких приємних слів! Ще й від дівчини! Хай навіть дівчина та — не Софійка...
Здається, нарешті усі вдовольнились! Хоч і всім було сумно.
37. Один зі шматочків
Прощатися із Яном-Казимиром іще сумніше. Поволі обходили замок, балакали про майбутнє.
Все-таки цікаво, у кого ж переселиться Казимир? Якби в когось такого, щоб не шкода... Наприклад... в Ірку Завадчучку! А чом би й ні? Вона ж, здається... Ігорівна? Іра, Ігор — майже одне й те ж! Ну, алгебри не любить — тут і сумніватись не треба! Матінка в білій сукенці — то в кого тих білих сукенок нема? Її якось навіть сусіди заливали! Е, ні: то вона прийшла до школи з зачіскою "мокра хімія", і хлопці просто жартували: "Вас що, сусіди затопили?" Втім, вона ж на поверсі, чому б не могли й по-справжньому затопити? Кругленький тато? Ніколи його не бачила, проте цілком може бути! Завтрашній — в Ірчиному тілі! Оце сміхота! Втім, тут уже Казимира шкода: чи затишно йому буде в синіх буклях?
Дашківський дибав сумний, ніби здогадався про Софійчині підозри.
— Нічого, тепер у мене буде шафа: дуже скоро я повернусь, аби сповістити, що знайшла вихід! — утішала Завтрашнього Софійка.
— Ви не забудете мене, Софі? — По блідому обличчю мовчазними потоками текли сльози. — Навіть якщо не вдасться мені зарадити, ви все одно приїжджатимете сюди?
— Неодмінно! Хоч упевнена, що вдасться!
Але як триматися на зв’язку? Казимир не зможе писати Софійці листів, бо хто ж носитиме їх на пошту? Софійка теж, бо навряд чи листоноша належно сприйме адресу: "Замок, Дашківському Янові-Казимирові".
Придумала! Мобілка!!! Вона залишить Завтрашньому свою мобілку! Хай телефонує на батьків номер і кличе Софійку! Е ні, чому ж на батьків? Вічно десь по відрядженнях мотається! На Сашків! Той, якщо доведеться, і серед ночі прибіжить кликати Софійку до телефону! Тільки хай Казимир телефонує ввечері, тоді Сашко не на роботі. І хай при цьому вилазить на висоту: на вежу, наприклад. Натискати ось тут, тут і тут. Заряджати так і так: від того стовпа, що біля пропускного пункту. А Софійка, як приїжджатиме, поповнюватиме рахунок.