Сама й не помітила, як майже заспівала рядки, яких так і не прочитала вчора зі сцени.
— Що панна таке гарне розказує? — замилувався Казимир.
— Це Павло Тичина!
— Не чув такого... Але файно! Бардзо файно! — застрибав на радощах. — Софі теж любить поезію?
— Гм... можливо.
— То я панні відкрию свою таємницю!
І зашепотів на вухо Софійці:
— Я теж люблю почитувати віршики! Не признавався раніше, бо ніколи не чув, щоб хтось із них бодай раз балакав про вірші. Гадав, що це нині не модно. А виявляється, через те, що вони — темні душі!
Темні? Гарно сказано. Мабуть, Софійка в поезії теж — темний ліс і купа дров...
— Ви вважали, що тепер вірші померли?
— Ні, померти вони не можуть. Але, думав, вони — як я: тиняються неприкаяні, чекаючи своєї часової шпаринки. Я їх читаю тут, на вежі! Панна помітила, що вірші сповільнюють час?
— Стривайте, ви ж кажете — на вежі, вгорі, час швидшає?
— Безперечно! Він так красиво швидшає, що аж хочеться його сповільнити! Погодьтесь, що вам не схочеться поетувати, наприклад, у підвалі. Чи в підземеллі.
— Ай справді!
— Бо там час і так повзе, як черепаха. А тут поезії з грудей самі просяться!
— Справді!
— Отож як хочете продовжити гарні миті свого життя (або просто продовжити життя — коли йдеться про вас, смертних), декламуйте поезію!
— А ви що ж любите декламувати?
— О, багатьох поетів! Гайне, Байрон, Міцкевич... Я вивчав їх за книгами. В оригіналі. Але оце наймиліше:
Тяжко мені сиротою На сім світі жити;
Свої люде — як чужії,
Ні з ким говорити;
Нема кому розпитати,
Чого плачуть очі;
Нема кому розказати,
Чого серце хоче...
Чужі люди не спитають —
Та й нащо питати?
Нехай плаче сиротина,
Нехай літа тратить!..
— Шевченко? Звідки ви знаєте Шевченка?
— Його мені годинами переповідала напам’ять моя нянька Ганна. Переповідала і плакала. Наче передбачала, що наступне століття переповідатиму і плакатиму ним я...
Боже, який він симпатичний і зворушливий, цей Завтрашній! Буде шкода, якщо раптом йому доведеться перебиратись у чиєсь непривабливе, а то й бридке, тіло!
Аби відволікти від сумного, запитала:
— А є поети, яких ви, наприклад, не любили?
— О, є! Один. Той, що часто приїздив до нас у гості! Шампанський, чи Бургундський, чи як його там. Він постійно зупинявся в тій самій кімнаті. В тій, що всередині цієї башти. Хоч у нас майже весь третій поверх — мешкання для гостей. От ходімо, глянете!
33.Голубка й... горобець?
Звичайно, в кімнаті, де полюбляв зупинятись гість Дашківських, було поетично: на всіх стінах, на всі сторони світу — вузькі високі арочні вікна. Але жодна річ про поетові часи не нагадувала.
— Ось хіба цеглинка! — підняв з підлоги відвалений шматок.
На цеглині проступало зображення двох голуб’ят, повернутих дзьобиками одне до одного.
— Це татків фірмовий знак. Він з’явився уже після одруження, тому такі цеглини є тільки на вежах, збудованих уже після весілля. До цього були тільки латинські ініціали "Т. Д."
Казимир із силою кинув цеглиною об колись паркетну підлогу.
— Не розбилась! Дуже міцна!
— А голуб’ятка — лагідні такі, щасливі! — усміхнулась до викарбуваних пташок.
— Це через них татко й посварився з тим Шампанським, — пояснив хлопець. — Той щось таке бридке звіршував... Епіграму якусь, чи що... Польською, звісно. Спробую згадати й перекласти:
Голубку упіймав Тадеуш.
Її у камінь вмурував.
Хотів утримати? Та де вже! —
Голубку горобець украв!
— ...То батько як розлютився, я-а-ак розкричався! Звісно, хіба винні ці нещасні голуби? Якби мама не заступилась, то ніхто б уже не побачив у нашому домі того базікала!
— Мама? Марія так шанувала цього поета?
— Звісно! Вона ж — така тонка, така мистецька натура!
— А цього Бургундського-Шампанського звали часом не Ніколя?
Казимир насупився й підозріливо подивився на Софійку:
— Ви на що натякаєте? Ні. Точно пам’ятаю, що Олександром.
Жаль, бо це було б хоч якоюсь розгадкою! А епіграма дотепна! Хто така голубка — зрозуміло. Що Тадеушу не вдалось її вмурувати в своє родинне життя — ясно. Але хто тойспритний горобець?
Леле! Софійці ж сьогодні — до поштарки на горище! Довелося прискорено прощатись.
34.На горищі
Поштарка вже чекала. Поки прямували до колишньої хати її діда-писаря, Софійка часу не гаяла:
— А що то за цеглину з голубками бачили ми колись біля замку?
— То, доцю, така цегла, що куди теперішній! На яєчних білках замішана! Рецепта пан тримав у страшній таємниці. Дідо розказували, що іноді пан власного персоною перевіряв роботу. Бувало, запалиться, рукава закачає — і сам стає біля печі. Горе тому робітникові, який спартачив! Ледачих виганяв утришия! Працьовитих же щедро нагороджував. Платив щодня, не так, як теперечки: поки діждешся!.. Втім, нині й заводу нема. Уяви: це ж у Леськовичах були і цегельня, і цукроварня, а теперки що? Нема людям де робити, тікають із села. Скоро й пошту закриють: не буде кому тією поштою що слати!..
— Ну, а чого на цеглинах — саме голуби, га, тьотю? — намагалась гнути у бажаний бік Софійка.
— Мабуть, для краси, доцю! Чом голуби — не знаю, але знаю, що будувався замок на совість! — переводила на своє поштарка. — Дідо розказували, що в день не більше двох рядків у висоту клали — щоб міцно. А якось зробили більше, Тадеуш приходить — своєю паличкою раз-раз — і зайві ряди поскидав!
— А може, ті голуби, — Софійка пішла напролом, — означають Марію і Тадеуша? Щасливих голуб’ят?
— Чи щасливі, доцю, того не відаю, дідо нічого не казали. Мабуть же! Він — багатій, вона — красуня, чого ж би не бути щасливими? Усе в них було: і кінний завод на сімсот скакунів, і госпо-
дарство, і поля, а перед революцією машину купили... Там, у прибудовах, де зараз у військових пропускний пункт, де ото двері такі здорові круглі, в них і гараж був. А тепера, куди не глянь, — руйновисько...
Жіночка знову заторохтіла про негаразди їхнього села. Сумно, звичайно, тим паче, що Софійка досі вважала, що найбільша леськовичівська біда — замковий привид. Але ж зовсім про інше хотіла почути!..
Ледве упросилась, аби полізти на горище самій. Поштарка дуже боялась, що стара стеля завалиться.
— Під двома вона швидше завалиться! — пояснила Софійка.